Микола Ткач: Фольклор живе в самій людині

11:57, 12 березня 2007
Культура
27 0

Інтерв`ю з культурним діячем

Микола Ткач — кандидат історичних наук. Доцент кафедри теорії та історії культури Київського національного університету культури і мистецтв. Член НСПУ. Автор книг “Риштування”, “Древо”, “Відвідини матері”, “Дзвони скляної гори”; авторських пісень “Пісне моя”; посібника з народознавства “Дерево роду”; наукових реконструкцій: “Пахощі Боянових слів”, “Слово о законі і благодаті”, “Слово о полку Ігоревім”, “Володимирові боги”. У його доробку мовознавча розвідка “Генеалогія слова”; етнологічні видання “Перетик”, “Хліб наш насущний”; міфологічної книги “Кличальний міст”. Лауреат премії Національної спілки письменників України “Благовіст”.

- Миколо Михайловичу, своєрідність Вашого сприйняття світу відома й поетам і науковцям, адже на перетині творчості й народознавчих досліджень Ви знайшли себе, як фольклорист. Із чого Ви починали?

- Життя по-всякому водило... Розпочинав я, як поет, а вірші став писати, мабуть тому, що з дитинства в самодіяльності любив декламувати. До сьогодні збереглося те хвилююче почуття виголошення поетичного слова. Я володію словом у читанні.

Згадую, як настав час, коли мене вже не задовольняли ті вірші, які я знаходив, внутрішньо, я їх вже не сприймав, тому почав сам для себе писати. Спочатку мої вправи відзначалися декларативністю (тепер би я сказав, що пристрасть у тій моїй ранній поезії штучно нагніталася), а вже потім став занурюватися глибше в слово, образи.

Не зміг відійти від творчості, навіть коли навчався у технічному училищі — вів там драматичний гурток. А вже пізніше, працюючи інженером, відчував, як кардинально, містичним шляхом змінювався мій погляд на світ.

- Щось особливе стало тому причиною?

- Тепер я вбачаю великий сенс у тому, що колись мене попросили підібрати ім’я небозі: я запропонував назвати її Христиною. Але ж перед цим треба було опрацювати купу літератури, заглибитися у фольклор, щоб вникнути в значення імені. А імена чітко пов’язані з міфологію, сузір’ями, а це вже переходить на астрологію, космос. Після цього й почалася зміна в світогляді — на життя я став дивитися інакше. І навіть став сам собі одяг шити.

Мій шлях інакодумання і внутрішнього дисидентства не дозволяв мені залишатися й працювати на якусь систему, невідомо на що.

Я покинув роботу і разом з дружиною поїхав Україною. Стали збирати анімістичні матеріали, потім дійшли до збирання фольклору. Звичайно, не міг оминути “Слово о полку Ігоревім”, досліджував нашу видатну пам’ятку в 80-х роках, але це не друкували.

- Ви були незручним для влади?

- Моя опозиційність, скажімо так, була помітною, насторожувала владу. КДБ присікувався, але на провокації я не пішов, стримався, хоча всередині все палало — жодної моєї публікації, ніякої згадки, наче мене не існує! Пояснювали по-різному: то з тих, мовляв, причин, то з інших... І тільки 1988 року вийшла моя книжка, потім друга, з якими мене прийняли до Спілки письменників.

Поступово заглиблюючись у народну творчість, я глибше зрозумів семіотичність фольклору. Його знаковість — не якась примітивна оповідь, бо часом дивишся: логічного змісту ніби й нема, скажімо в обрядовій пісні, натомість видніється зв’язок символічний. Я бачив цей символ, виходячи з імені. Приміром, якщо згадується зернина, то яка присутня функція? Яка дія? Тоді можна припустити, що вона символізує початок зародження світу. Таким чином почав приглядатися і бачити образну суть.

- Яка найбільш знакова для Вас особисто знахідка у Вашій роботі?

Найбільше відкриття — це пізнання світу ХІІ ст., світогляду пращурів. Чим більше я у нього вникаю, тим більше для себе відкриваю. Для нас усіх, і для мене, звичайно ж, зрозумілішим є сьогоднішній світ, хоч він і важкий, хоч він часом і ранить. Та все-таки, як не дивно, у сьогоденні я почуваюся дискомфортно. А у світі минулого мені легко в творчому розумінні.

- До речі, це помітно хоча б з Вашого одягу, який привертає увагу знавців.

- Так, я уже згадував, що дійшов до думки про необхідність особистої роботи над одягом. Водночас, це підтвердження моїх переконань і випробування знань, відшуканих мною.

Я переконаний, що образне мислення зароджується у дитинстві — залишилися яскраві враження про матір, яка страшенно любила вишивати. У своїх узорах вона творила образи, які перегукувалися з нашою давниною.

“Я вишивала день осінній…” — це рядки з мого вірша про матір. Вийшло, що я відкриваю вдруге те, що вже фактично попередньо було відкрито поетично.

- Чи не втрачена ще можливість збереження, відродження наших традицій?

- Недалекий той час, коли я був одержимий народними обрядами, мені здавалося - світ гине, а я зможу це припинити. Я загорівся ідеєю повернути, відродити ці обряди, хоча б у загальному значенні. Потім я зрозумів, що сьогодні це вже неможливо. Світ уже перейшов ту критичну межу, за якою традиції не повернути. Але це не значить, що від них слід відмовлятися!

На мою думку, щоб зберегти українськість, то треба творити своєрідну власну резервацію. Бо якщо не створити нашу, хтось створить свою і тоді ми вже будемо підпорядковані комусь іншому.

Ми маємо відроджувати такі невеличкі рекреаційні зони, в яких би ми могли відроджувати живий обряд, виховували б повагу до давньої культури на рівні родин, груп родин, бо одразу охопити всіх неможливо. Так робилося і в прадавні часи.

- Чи обов’язково людина повинна вміти співати, щоб збирати фольклорні пісні?

- Та кожен українець уміє, мусить уміти співати! У нас багатющий фольклор, а це ж не береться нізвідки!

На моє тверде переконання, усі повинні володіти й співом, і танцями, й іншими елементами мистецтва. Тоді людина живе повнокровно. Якщо вона тільки споживач, а не творець, вона падає усе нижче, стає сірою, таким собі рабом.

Чим більше людина причетна до мистецтва, тим вона багатша. Це ж не секрет, що мистецтво рятує від суєтності, буденності, тих клопотів, які нас заїдають. Коли ми співаємо, навколишня метушня віддаляється, ми входимо в інакший світ — чистий, світлий.

- Із цим не посперечаєшся, але мені здається, що усвідомлює це далеко не кожен.

- Усі не можуть усвідомлювати значущість нашого давнього мистецтва. Можливо, всім і не треба. Так само, приміром, як не кожен може знати суть ядерних процесів.

Але загал повинен відчувати цінність традицій, це ж наше споконвічне! Особливе ставлення народу до вічних цінностей усі ми бачимо на прикладі наших великих свят. Чи не правда, це доказ того, що пракоріння ще не забуте остаточно?

Тривожно, що нині культуру роз’їдає попса - примітивні тексти, мелодії, задуми. Хоча тішить, що в цьому хаосі з’являються, скажімо, молоді кобзарі, які відроджують традицію. Це обнадіює. Фольклор живе в самій людині, його не винищиш.

Бесіду вела Таїсія СОЛОВЙОВА

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter