Днями Одеса потішила «чудовою» новиною. Там водій маршрутки систематично збиткувався з ветерана АТО, який законно їздив безкоштовно: ставив різні питання, мовляв, як «корочку» УБД можна дістати, чи не соромно їздити нарівні з пенсіонерами і так далі. Зрештою, коли у ветерана терпець увірвався і він вирішив водія сфотографувати (хоча інший вже й по зубах би дав), той взагалі показав середній палець. Закінчилося тим, що водія відправили тиждень погуляти, і 23 серпня він знову вийде на маршрут.

На жаль, подібні історії з «АТОшниками» і «маршрутниками» трапляються із завидною частотою - нещодавно щось схоже трапилося і в Києві. Ми навіть перестали дивуватися від таких історій, правда ж?

Я не буду зараз тут писати про «бидло»-водіїв або про саме таке явище як українська маршрутка. Ні. Тут все вельми зрозуміло. Забита задушлива маршрутка з убогим, а тому жадібним водієм за кермом повинні піти у минуле і якомога швидше. Це ясно як день.

Відео дня

Минуло вже чотири роки, коли чітко стало зрозуміло - де друг, а де ворог. Ми цілих чотири роки живемо в умовах гібридної війни з Росією. Та як держава використала цей час?

Я про інше - є проблема серйозніша. Питання з маршрутками вирішити набагато простіше, ніж проблему з тим, що в Україні досить спокійно себе почуває величезна кількість вірних носіїв «русского мира», які мовчки, зціпивши зуби, чекають свого часу, іноді піднімаючи голови, як цей водій. Вони зайняли вичікувальну позицію, небезпідставно сподіваючись незабаром вийти з тіні, коли до влади прийдуть «свої».

Хто намагається їх переконати, перевиховати? Хто з ними працює? Якщо не з ними, то їхніми дітьми. Хто і як прищеплює їм любов до батьківщини - за часів, коли це так потрібно робити? Адже таких людей - мільйони...

Минуло вже чотири роки, коли чітко стало зрозуміло - де друг, а де ворог. Ми цілих чотири роки живемо в умовах гібридної війни з Росією. Та як держава використала цей час? Що було зроблено на центральному рівні, щоб величезна частина суспільства перестала себе ідентифікувати як «напівросіян» або «недоросіян», яких «піндоси» нацькували на «братню» Росію?

Звісно, можна відповісти, що провели декомунізацію, перейменували купу вулиць, отримали безвіз, стільки-то днів не закуповуємо російський газ, не пускаємо російських артистів, ввели мовні квоти на радіо… Це все добре, але навіть з декомунізацією не все гладко: сьогодні я спущуся в метро і вкотре побачу на стіні величезний мідний барельєф, на якому красується дата "1917". І це не десь там, а на станції метро Майдан Незалежності. Правда ж, символічно?

Чи можемо ми похизуватися, що в культурній та інформаційній сфері у нас все добре з пропагандою патріотизму?

Ви чули, чим конкретно займаються наші мужі в Мінінформполітики, наприклад? Так, обліпили Київ незрозумілим постером «Я – армія» з логотипом себе в кутку. Чи можемо ми зараз сміливо сказати, що Міністерство культури є потужним інститутом, що систематично опікується сферою, активно популяризує українську культуру всередині країни і за кордоном? Та ні. Якось все ріденько.

Як держмашина працює з вищеозначеною частиною суспільства? Як на мене, її просто намагаються не помічати. Найчастіше помітні приватні ініціативи, які тримаються на плечах пасіонарних громадян. Але їх, як завжди, - жменька.

Напевно, все ж таки річ у тім, що біля керма у нас перманентно - тимчасові люди

А як держава дбає фінансово про тих самих переселенців? Свіжа статистика показує, що добра половина з них – безробітні, а середня їхня зарплата – трохи більша за дві тисячі гривень.

Останнім часом все частіше звучить слово «реванш». Та невже він реальний? Позаду дві революції, війна… Як це? Це неможливо за замовчуванням, чи не так?

Але що робиться, для того, щоб реванш не відбувся, як це було сто років тому і вже двічі за час незалежності? Як країна піклується про уми українців, про дітей, про майбутнє?

Уявімо, що наша країна - це наш сад. Хочемо, щоб він цвів і приносив плоди, радував наших дітей після нас, потрібно за ним доглядати, поливати, оновлювати, розвивати. Це все робиться систематично, повільно, планомірно, крок за кроком. Але де це все? Чому наш сад підсихає, а в ньому місцями виростають покручі?

Напевно, все ж таки річ у тім, що біля керма у нас перманентно - тимчасові люди. Схоже, вони самі себе вважають такими і працюють теж на тимчасові результати. Прийшли, трішки попрацювали для людей, трішки для себе і пішли, отримавши гарантії безпеки від наступних таких самих. Так? А після них - хоч вогнем гори, прийдуть інші - нехай розгрібають. Їх діти все одно тут не житимуть.

Тимчасові люди, через яких ми ризикуємо мати тимчасову країну.

Тарас Сидоржевський