Воєнний злочин росіян в Оленівці — чергове свідчення того, що являє собою Росія. Це держава, яка не дотримується жодних правил.
Скажімо так: інформація про можливе катування українських військовополонених та навіть ймовірні випадки досудової страти була наявною. Цілком очевидно, що мета удару по колонії - приховати докази злочинів.
Великі питання сьогодні є до ООН та Міжнародній місії Червоного Хреста, які виступили гарантами життя та здоров’я українських військовополонених. Наразі ці організації мають два шляхи. По-перше, визнати, що нікчемні та не здатні нічого гарантувати. По-друге, вони мають пояснити, що думають з приводу виконання своїх гарантій: де вони є, де були їх представники та де саме контроль над ситуацією з їхнього боку.
ООН та Міжнародному комітеті Червоного Хреста немає жодної інформації. Тож логічно поставити питання навіть щодо сенсу подальшого існування МКЧХ
Абсолютно точно, що вони не мають жодного доступу до військовополонених, не можуть сказати, де полонені перебувають, чи вони живі або закатовані. Тобто в ООН та Міжнародному комітеті Червоного Хреста немає жодної інформації. Тож логічно поставити питання навіть щодо сенсу подальшого існування МКЧХ. Напевно, краще б ці українські герої билися до кінця, ніж ось так гинули — закатованими.
Крім того, воєнний злочин в Оленівці — психологічний крок. Це така умисна кампанія з підвищення градуса протистояння. Все це потрібно росіянам, аби маніпулювати: "Дивіться, всі однакові на війні". Але ні, ми не однакові. Важливо показувати, що Україна не може вчиняти таких злочинів.
Так, війна — не "операція в білих рукавичках". Під час бойових дій можливі різні ситуації. Однак у звітах Human Rights Watch та Amnesty International, які зображують кожну зі сторін, як учасницю збройного конфлікту, що порушує норми ведення війна, не завжди враховані всі обставини. І тут важливо розвінчувати позицію, яка не є коректною стосовно української сторони. Адже коли низка обставин виноситься за дужки, виходить, що інформація подається маніпулятивно. Цим страждають ці міжнародні організації.
Важливо акцентувати, що, по-перше, ми не нападали на росіян і воюємо на своїй території. По-друге, ми обороняємось, дотримуючись міжнародного права та ведення війни.
Винні у воєнних злочинах мають понести покарання не лише в політичному та воєнному, але й в судовому порядку. Сьогодні ми маємо два інструменти: Міжнародний кримінальний суд та національна система притягнення до відповідальності в Україні.
Зафіксоване на відео катування окремого військовополоненого — вже один з епізодів, який увійде до розслідування Міжнародного кримінального суду.
Відповідно, справу відкриють і на національному рівні. Покарання ж мають понести як виконавці злочину, так і вищі військові посадові особи РФ.
Втім, цих інструментів замало. Саме тому ми говоримо про необхідність створення спеціального трибуналу, який би розслідував воєнні злочини РФ. Яким буде цей трибунал і хто в ньому буде брати участь з інших країн та міжнародних організацій, залежатиме від умов завершення війни. Однак вже зараз над цим питанням працює Міністерство закордонних справ та низка наших міжнародних партнерів.
Важливо підкреслити, що воєнний злочин в Оленівці — терористичний крок, яким РФ намагалась висунути тезу, що вона володіє полоненими, отже, мовляв, її умови мають виконуватись. Натомість чергове порушення правил війни стало чітким сигналом для світу, що подібне зло повинно бути швидко зупинене, щоб не розповсюдилось далі.
Поки що сила права фактично не працює, але спрацьовує право сили. Тому Україна має отримати підсилення у вигляді важкого озброєння.
Олександр Павліченко, виконавчий директор Української Гельсінської спілки з прав людини
