Страх і ненависть до Тбілісі...

Коли радянська зенітна ракета збила розвідувальний літак Пауерса, президент Ейзенхауер заявив, що подібні польоти є частиною політики США. Більше йому нічого не залишалося. У Грузії літак збитий не був. І відеоматеріали, на яких відображені російські розвідники, поки доказом не є, хоча, судячи з усього, вони переконливіші, ніж московські відеокліпи про людей, котрі бродили навколо "шпигунського каменя". То взагалі була комедія.

Тут же все набагато серйозніше, але не настільки, щоб відхрещуватися від арештованих офіцерів. Поки нібито не представлені докази причетності росіян до спроб перевороту й терактів. Хоч і обіцяють. Але поки що, підкреслю, може йтися про рутинну роботу зі збирання військової інформації. Як мовиться у відомій книжці: “Те, що Вітя Суворов шпигун, весь світ знає”. Інша справа, що Вітя Суворов серйозно ставиться до контррозвідок тих країн, проти яких він шпигував.

У Грузії, наскільки можна судити, усе інакше. Схоже, ніхто не чекав, що все буде так по-дорослому. Хоча арешти прихильників Георгадзе мали б насторожити. Усе було зроблено швидко й організовано, а російська сторона особливо і не протестувала. Головний герой, улюбленець російських спецслужб, давно вже ховається в Росії і живе тим, що переконує наївних чекістів у своїй здатності правити Грузією. Якщо ті, звичайно, посприяють йому прийти до влади. Адже для них це раз плюнути. Раз плюнути, мабуть, було й дістати секретну інформацію. Яку, повторю, здобувають розвідки всіх країн світу. Але Михайло Саакашвілі продовжив своє політичне зростання.

Етапи його шляху загальновідомі: утихомирення Аджарії, створення абхазького уряду у вигнанні, арешти прихильників Георгадзе, арешти російських військових розвідників... Ефективність кроків різна, але вони є, і це вже багато. Саакашвілі перетворюється на одного з найсильніших і, безумовно, найперспективнішого політика на просторах СНД. Це особлива якість і особливе положення.

Хоч би який був великий (без іронії!) Нурсултан Назарбаєв, він належить до іншого покоління і йому пора розв’язувати проблему спадкоємства. Її вирішили в Азербайджані, але саме це і ставить нестарого Ільхама Алієва в складне становище. Офіційна політична іконографія Азербайджану до того ж включає зображення двох Алієвих – отця і сина. І синові ще доведеться доводити свою самостійність, невторинність. Саакашвілі ж прорвався до влади сам. Що б із цього приводу не говорили московські тлумачі помаранчевої та рожевої революцій. А вони твердять одне й те ж: жодних революцій не було, були американські підступи, одні й ті самі з часів скидання Мілошевіча.

Хе! Зрозуміло, що в Росії заморожено формування політичної нації, а тому, коли сусідні нації проходять критичні точки свого розвитку, це сприймається російською елітою як особиста образа. Зрозуміло, що досі російська політична та інтелектуальна еліта так і не зрозуміла, що відбулося на рубежі дев’яносто першого та дев’яносто другого років, що Україна – не Росія, а Грузія – тим більше. І багатьом досі здається, що народи цих країн ось-ось кинуться в наші обійми. Треба тільки трішки підморзити їх узимку, не давши газу. Треба тільки відключити їм електрику. Треба тільки завдати удару по виноробству в Грузії та Молдавії, заборонити ввезення мінеральної води.

Так-так! І ще підтримувати сепаратистів. Це неодмінно. І відразу наступить дружба народів і мир у всьому світі.

Усе це зрозуміло. Незрозуміло інше: що ж це вони американцям так лестять? І чому ж вони вважають Росію такою жалюгідною і нікчемною? Адже виходить саме так. Яка ж це могутня і всюдисуща країна! Зависнувши в Іраку й Афганістані, вона вмудряється блискуче планувати і проводити вельми складні політичні акції далеко від своєї території. І все-то вони знають, і скрізь-то вони були, і все блискуче складається.

А Росія зовсім поруч. І коли справи в сусідів ідуть не зовсім так, як хотіла б російська влада, тут же з’являються пояснення. Мовляв, проти лому немає прийому, американці – сила, і лом у них в руках. Але є ж прийом – інший лом. Проте його якраз, здається, у російської влади немає. А якщо і є, то не вміє вона ним користуватися. І лом цей – гроші, яких витрачається на потреби політики в близькому зарубіжжі жах скільки, але все даремно. Але там же – на Україні, в Грузії, скрізь, де не клеїться, – американці. Проти них ніхто не встоїть. Ось і все пояснення.

При цьому зараз робиться висновок: із Саакашвілі домовлятися ні про що, треба безпосередньо з Америкою. І знову – хе!

Зрозуміло, що Саакашвілі – ну просто дуже осоружний. Як Ходорковський – вродливий, високий на зріст, упевнений у собі, щасливо одружений, кар’єру зробив самостійно, ситуацією в країні володіє, населення до себе налаташував. Одне слово, неприємний тип. Дуже дратує...

Ще неприємніше, що формування політичних націй у колишніх республіках іде своєю чергою, і знаходяться політики, здатні цей процес очолити й скерувати. Здатні отримати вигоду з того, чого в Москві просто не розуміють. Розуміли б – не волали б зараз про “маразматичні” заяви грузинських політиків.

Маразмом була заборона на боржомі й цінандалі, з якого Саакашвілі отримав очевидну вигоду. Йому не тільки подарували яскравий образ ворога. Він ще виступив у ролі покровителя грузинського виноробства. Російській же владі від усього цього ні тепло, ні холодно, як від газового конфлікту. Більшості росіян, слава Богу, усі ці ігри в імперію абсолютно байдужі. Немає в Саакашвілі труби. А політичний талант є... Він будує націю і власну політичну кар’єру.

У Росії ж ці процеси розділені. І все навпаки з пріоритетами: нічого й порівнювати трубу з Грузією. Це я про вищу владу, а не про тих, хто лобіює власні бізнес-інтереси в Абхазії, Південній Осетії, та й у самій Грузії. Як і в Придністров’ї. Ось вони якраз і займаються активною зовнішньою політикою в країнах, що їх цікавлять. Активність же держави, яка зробила ставку на монокультурну економіку (ну, де очерет, де кока, а в нас – газ і нафта), може бути спрямована лише на збереження та розширення ринків збуту. А всілякі прикрі події на зразок провалу власних розвідників – це лише привід для чергової п’ятихвилинки ненависті. Причому млявою і байдужою для мас.

А офіцерів шкода. До речі, Пауерса обміняли на Абеля. Ось тільки, пам’ятається мені, до обміну СРСР Абеля своїм агентом не визнавав. Такі славні радянські традиції.

Джерело: Грані.Ру, Дмитро Шушарін