Днями натрапив на коментар, мовляв, не варто дивуватися ексцентричній поведінці Президента і деструктивним діям опозиції – все це цілком вкладається в логіку політичної боротьби напередодні президентських виборів. Як на мене, таке бачення ситуації є надто спрощеним: навіть якщо й існує якась своєрідна «логіка політичної боротьби напередодні президентських виборів», то все одно вона повинна мати деякі обмеження, вихід за які є неприпустимим.
Вкотре доводиться з прикрістю констатувати, що у своїй відверто збоченій боротьбі з урядом ніяк не вгомониться Ющенко. Вочевидь, Президент має дуже багато вільного часу і нереалізованих політичних фантазій, якщо на зустрічі з представниками МВФ розкладає ретельно опрацьовані додаткові вимоги до України і наполегливо рекомендує поставити їх перед українським урядом як обов’язкову умову надання чергового траншу.
Серед керівництва МВФ уже ходить анекдот про те, що в усіх країнах світу всі гілки влади та центри політичного впливу намагаються звести до мінімуму свої зобов’язання перед цією фінансовою інституцією, і лише «горда» Україна «не шукає легких шляхів» – тут або президент підказує експертам фонду, як «полегшити» життя уряду, або опозиція блокує роботу парламенту, щоб утвердити в свідомості уповноважених МВФ думку про цілковитий політико-управлінський параліч, а відтак недоцільність виділення Україні будь-яких кредитних коштів.
У кожній повноцінній країні подібні вибрики кваліфікуються як відвертий саботаж і злочин проти держави. У нас же дотепер можна не лише безкарно робити що завгодно, а ще й при цьому цинічно виказувати претензії на статус лідера загальнонаціонального масштабу, який нібито опікується інтересами держави і суспільства. Що не кажіть, а на президентські вибори варто йти і перемагати хоча б тому, щоб нарешті припинити цей абсурд.
Багатостраждальний український народ має право врешті-решт отримати таку систему управління і влади, якій не доведеться витрачати левову частку своїх зусиль на формулювання відписок на абсурдні запити із Секретаріату Президента і на пошуки методів реагування на нахабне блокування роботи найвищого законодавчого органу в умовах безпрецедентної фінансово-економічної кризи глобальних масштабів.
Цинізм позиції Президента вражає найбільше, бо глава держави постійно апелює до біблейських моральних стандартів, але при цьому діє настільки упереджено, що залишається лише розвести руками. Можна спробувати підказати Ющенку шлях у лоно гідності та совісті, однак він давно залишив позаду точку морального неповернення, тому для нього навіть дуже аргументовані повчання не матимуть ніякої цінності.
Зрештою, найбільша суспільна проблема – це не стільки моральна деградація президента, скільки його посадовий статус, який автоматично посилює ресурс кожної вади в тисячі разів. Але оскільки Ющенку залишилося перебувати на теперішній посаді лише якихось півроку, то спробуємо його просто не помічати.
Складніша ситуація з Партією регіонів, яка відрекомендовує себе опозицією, хоча насправді володіє всією повнотою влади в майже 40% місцевих рад і тримає під своїм контролем більшість ліквідних підприємств, виведених з-під державного контролю в результаті непрозорих, а подекуди й відверто злодійських приватизаційних процедур.
Той факт, що теперішнє блокування роботи Верховної Ради є відвертим викликом здоровому глузду, не приховують навіть самі регіонали. Зрештою, а як ще можна оцінити вимоги істотного підняття прожиткового мінімуму за умов, коли ще під час недавніх засідань із представниками МВФ керівництво Партії регіонів виступало з консолідованою позицією урізання бюджету. Іншими словами, в даному разі маємо справу з моральним або розумовим роздвоєнням особистості верхівки Партії регіонів.
Представникам біло-блакитної фракції парламенту можна було б поспівчувати, бо роздвоєння – це надзвичайно небезпечна і дошкульна хвороба. Але насправді на співчуття заслуговує український народ, який не отримує належної законодавчої підтримки, конче необхідної в часи глобальної кризи, що впливає практично на кожну сферу життєдіяльності.
Окрім роздвоєння особистості регіонали страждають ще й на запущену форму склерозу: перебуваючи при владі, вони кілька років тому двічі ініціювали безпрецедентне рішення – скорочення показників мінімальної зарплати, а відтак і всіх соціальних видатків. Як все-таки мало треба, щоб змінити свою позицію з точністю до навпаки: варто просто втратити владу – і в голові одразу запанують думки про кардинальне підвищення соціальних стандартів.
Зрештою, облишимо моральний аспект, бо це дуже невдячна справа під час спілкування з політичною силою, керівництво якої зробило мільярдні статки «з повітря». Переведемо розмову в практичну сферу: за рахунок яких надприбутків Держбюджету регіонали пропонують реалізувати свою ініціативу? І звідки взагалі взялися ці цифри – додаткові 150 – 200 гривень? Якщо справді є надприбутки, то чому б не підняти мінімальну зарплату й загалом усі соціальні виплати на 1000-1500 гривень? Ніхто ж не проти!
Кожна відповідальна політична сила спочатку вказує джерело видатків, а вже потім вимагає корекції видаткової частини бюджету. У регіоналів все навпаки: ніяких додаткових джерел фінансування, ніяких обґрунтувань чи пропозицій, а одразу блокування трибуни парламенту. Швидко і ефектно – саме те, що треба для передвиборчої телевізійної картинки.
Втім, можливо регіонали мають на увазі надприбутки не Державного бюджету, а привласнених за безцінь підприємств? Справді, якщо ви зуміли «приватизувати» підприємство балансовою вартістю $1 мільярд за $500 мільйонів, то зовсім не обов’язково повторювати подвиг Стаханова: варто лише перепродати цей актив – і надприбутки гарантовані.
Якщо Партія регіонів орієнтується на це джерело надприбутків для підвищення мінімальних зарплат по країні, то не варто так довго затягувати паузу, бо народ зі значно більшою вдячністю оцінить не театральність жестів політичних акторів, а терміновість виплати додаткових коштів: як кажуть росіяни – "дорога ложка к обеду".
При бажанні регіонали можуть знайти ще декілька джерел надприбутків. Наприклад, кошти вкладників у їхніх банках, які наприкінці минулого року були виведені за кордон. В офшорах, на думку біло-блакитних, грошам буде надійніше і спокійніше. Ви спитаєте, а хто ж буде розраховуватись з вкладниками? Саме для таких випадків, на переконання регіоналів, існує держава, яка має взяти на себе їхні боргові зобов’язання.
Ще одним джерелом для підвищення мінімальних зарплат може слугувати фонд, у який надходять невиплачені гроші на підприємствах, очолюваних регіоналами. Хто вважає, що це – жарт, той помиляється, адже на третині таких підприємств існує заборгованість по зарплаті, котра вже вимірюється мільярдами гривень. Такий обсяг коштів – непогане джерело для нарощування показників мінімальної зарплати по країні. Втім, який сенс підвищувати мінімальну зарплату скрізь, якщо не виплачувати ніяких зарплат на своїх підприємствах? На це питання відповіді не існує.
В одному аспекті з регіоналами можна погодитись: питання, порушене їхньою фракцією у Верховній Раді, є принциповим і важливим. Підозрюю, що біло-блакитні навіть не здогадуються, наскільки принциповим воно є насправді і в який спосіб його доведеться розв’язувати…
З аналогічними проблемами і завданнями мав справу Ющенко на початку 2005 року. Але він, не довго вагаючись, замість десяти кроків назустріч людям зробив один, але дуже виразний крок назустріч олігархам. Що ж, змінюються президенти, а народ, який прагне гідного життя і справедливості, залишається. Відтак, залишаються і завдання, які зобов’язаний виконати наступний – більш відповідальний, рішучий і водночас людяний президент.
Україна має доволі обмежений ресурс для модернізаційного маневру: вона не може десятиліттями ходити по замкненому колу паралізованої влади і при цьому розраховувати на забезпечення високих життєвих стандартів, побудову ефективної системи управління та конкурентоспроможної економіки.
На жаль чи на щастя, але ми живемо в світі, який динамічно рухається вперед. Якщо не встигатимемо за цією динамікою, то автоматично опинимося позаду. Уникнути такого прикрого перебігу подій можна лише за рахунок дієздатної, рішучої і прозорої в своїх намірах влади, яка виконає місію своєрідного локомотива для інтенсивного руху України вперед.
Віталій Чудновський, народний депутат України
