Тарасюка не пустили на засідання уряду, Тарасюка відправили у відставку, Тарасюка поновлено на посаді рішенням районного суду...
Усе це було б не так сумно, якби йшлося про генерального прокурора чи, скажімо, голову обласної державної адміністрації: Президент звільнив, суд поновив, Президент проігнорував, суд ще раз поновив...
Але ж Тарасюк – особа, що представляє не якийсь внутрішній орган. Це міністр закордонний справ, який за межами своєї держави виступає виразником інтересів цієї держави, від її імені діє, підписує документи, виражає інтегровану державну волю всіх найвищих гілок влади.
У середу, коли Шевченківський суд зупинив дію постанови Верховної Ради про звільнення Тарасюка з посади міністра закордонних справ, я спілкувалася з чиновниками Секретаріату Президента – заходила на каву до знайомого. Не беруся оцінювати ні постанови парламенту (тут усе й так ясно), ні суті рішення суду (воно теж зрозуміле). Але я помітила, як нервують навколопрезидентські клерки. Для них рішення суду виявилося несподіванкою. Вони вже майже назначили нового міністра (напевне, Олександра Чалого), Президент практично домовився з “антикризовою” коаліцією в особі Мороза. А тут на тобі – Борис Іванович розпочав самостійну гру: сам рішає питання по судах, робить заяви, скандалить... Щось дуже пахне достроковими парламентськими виборами. Утім, це інше питання...
Отже, з розмов у Секретаріаті я зрозуміла, що, по-перше, Тарасюк сам, без домовленості з Президентом, уступив у битву за міністерське крісло; по-друге, особу наступного міністра було практично погоджено з донецькими та їхніми партнерами; по-третє, активність Тарасюка викликала справжній переполох на Банковій.
Власне, Президентові нічого не залишалося, як тільки ухвалити рішення про те, що Тарасюк продовжує виконувати обов’язки міністра.
Гадаю, Тарасюк учинив не лише правильно, а й мужньо. Він не побажав ставати жертвою ні істерик Януковича, ні антиукраїнських настроїв донецько-олігархічної коаліції, ні зрадливо-компромісної позиції Президента. Тарасюк вчинив як політик.
Безперечно, ці катавасія нічого хорошого до іміджу України, насамперед її влади, не додасть. У цьому плані постраждали всі – і Президент, і прем’єр, і “антикризова” коаліція, і, звичайно, сам Тарасюк.
Але, по-моєму, настав той момент, коли про імідж думати вже недоречно. Якщо людині в темному провулку приставляють ніж до горла, то їй байдуже, як вона виглядатиме в очах перехожих, коли волатиме й навіть, даруйте, вробиться.
Двовладдя, що склалося в Україні, завдяки якому її просто шматують, змушує волати на весь світ. Світ має розуміти, що політична реформа в Україні або має бути скасована, або доведена до кінця (аж до встановлення парламентської республіки). Гримаси реформи, помножені на слабкість Президента, безвідповідальність прем’єр-міністра та пожадливість депутатського корпусу, тільки почали проявлятися. Далі може бути ще гірше.
І хай, може, у нас не все так бридко й запущено, як у інших пострадянських республіках, насамперед Росії та Білорусі, де взагалі немає ніякого політичного процесу, однак небезпека української ситуацій у тому й полягає – як би ми, не дай Боже, не докотилися до чогось подібного. Двовладдя завжди загрожує диктатурою.
Оксана Охрімчук, м. Київ
