Вшанування чергової річниці незалежності України дедалі більше нагадує питоме радянське свято. У тому сенсі, що коли в СССР справи пішли гірше, кількість свят і бундючність їхнього святкування зросли в геометричній прогресії. Найяскравіший приклад - 9 травня, яке до 1965 року ніхто не відзначав . І тим більше не святкував. Бо були ще живі справжні фронтовики, які за таке блюзнірство могли партійному начальству й морду набити. Нацистам били, то й комуністів би не злякалися. Але час брав своє, і переписування історії Другої світової стало основним ідеологічним трендом СССР, а згодом і сучасної Росії.
Добивання і розчленування СССР найспритнішими комуністами й комсомольцями відбувалося за принципом, за яким ріжуть безнадійно охлялу корову. Ні молока, ні приплоду вже не дасть – то треба пустити хоч на м’ясо, бо здохлятину доведеться просто закопати. Тому це значною мірою – посткомуністичне свято, бо незалежність України забезпечила необмежений доступ до державних ресурсів не лише номенклатурі, а її дітям і внукам. А нашим дітям і внукам вона дала можливість здійснити мрію батьків – досхочу співати колядки й гаївки без ризику бути звинуваченим в українському буржуазному націоналізмі. Поки що.
Унія комуністів, бандитів та інтелігенції в 90-х передбачала пропорційний розподіл політичної яловичини, і десь так воно й сталося. Але з часом, коли з’ясувалося, що інтелігенція вже нікого, крім самих себе, не представляє, її частку роздерибанили, а самих високодуховних акціонерів перевели в міноритарні. Про колабораціонізм такого роду вже написано чимало, але варто ще зауважити, що так само, як через комуністів («група 239») діяла Росія, через інтелігенцію євроатлантичний Захід просував свої геополітичні інтереси. У конкурентній стратегії проти України ці Схід і Захід були разом. Руйнувалася армія і конкурентноздатні підприємства, убивалося власне виробництво і рвалися мережі торгівлі.
Українська новітня історія – не якийсь там прикрий східноєвропейський виняток, хоча в політиці ми наробили тих самих соціал-демократичних дурниць, що й Центральна Рада у 1918-му, і «винниченківщину» як діагноз ніхто не скасовував. А саме Винниченка, який водночас змовлявся з більшовиками, Скоропадським і Петлюрою, з відомими наслідками, можна назвати батьком «багатовекторності». У дисидентські часи я багато спілкувався з польською «Солідарністю», і динаміка її створення, тріумфу й занепаду була напрочуд схожа на нашу історію Народного руху. Тільки наша значно скромніша – не було такої підтримки церкви, не привели до влади свого президента. Може воно й на краще вийшло, бо, наприклад, у Грузії тоді обрали інтелігентного Гамсахурдіа. І закінчилось усе для нього й для країни погано.
Суспільні очікування на революційне диво завжди спираються на тоталітарний міф про невичерпність наявних державних ресурсів, невибагливість людей і «особливий шлях розвитку». Потім з’ясовується, що в «закромах» - дуля, люди хочуть багато отримувати й мало працювати, а з вибором «особливого шляху» спізнилися років на двісті, бо світ більше не ходить пішки битими шляхами, а літає джетами.
У тактичному вимірі, дивлячись на події 20-річної давнини, зараз легко знаходимо винних у тому, чому на початку після перших фанфар і корогв усе в Україні пішло «не так». Але скрізь у Східній Європі пішло «не так». Над єдиним чинником, який міг сказати своє вагоме інакше слово, а саме – над українською армією, так «попрацював» весь світ, що вона в результаті становить загрозу лише для самої себе.
Різниця в тому, що політики Східної Європи виявилися сміливішими й провели «шокову терапію» за пару років у своїх країнах. Вони пожертвували власною політичною кар’єрою, але зробили те, що повинні були. Наші ж очільники поводилися, як підстаркуваті повії, за будь-яку ціну намагаючись сподобатись електоратові й перекидаючи все непопулярне «на потім».
Ну от і прийшов цей час, котрий «потім». Заходу набридло давати гроші династіям політичних шахраїв. Це Західна Німеччина вклала в декомунізацію Східної вже два трильйони доларів, але то ж свої, і принаймні видно, куди гроші діваються. Парадигма теперішнього святкування – через двадцять років нас чекає те, що треба було зробити через два після незалежності.
У відомому циклі романів про Гарі Поттера є така фантастична істота, називається - «український залізнопуз». Вона дуже добре ілюструє наш статус, реальні можливості й неадекватну політичну поведінку. Українский залізнопуз – це дракон родом з України. Це сірий велетень з довжелезними кігтями й темно-червоними очима, правда, бруднуватий, досить змучений і покалічений. З усіх драконів це найбільший, його вага сягає шести тон. Іноді очі для маскування стають такого самого сіро-металевого кольору. Український залізнопуз – вайлуватий і повільніший у польоті, ніж інші дракони, проте вкрай небезпечний, бо дихає вогнем, як Чорнобиль, і здатний розчавити все, на що приземляється. За версією Джоан Роулінг, українські чарівники з 1799 року, відколи дракон потопив якийсь порожній вітрильник на Чорному морі, тримають їх під контролем. Дракона дресирували тим, що тицяли йому в пику розпеченими мечами, водночас дзвонячи в дзвіночки, щоб виробити умовний рефлекс до послуху.
Нашого рідного залізнопуза гобліни тримали на ланцюгу, щоб він охороняв скарбницю однієї чарівної стерви, але браві змовники-чарівники на чолі з Гарі Поттером розбили ланцюги, яким було припнуто дракона, і втекли на ньому верхи в безпечне місце. Дракон цих героїв навіть не помітив.
Дуже схоже на теперішню геополітичну місію України – бути припнутою борговими ланцюгами при вході в російську вуглеводну скарбницю, щоб Україна бува не чкурнула в Європу завчасно. А коли прийде час скарбницю грабувати, тоді нас від кайданів звільнять.
Український залізнопуз у книжці Джоан Роулінг, звільнений, учинив дуже по-українськи – полетів чимдалі від скарбів. Бо хотів просто води попити, так його сильно сушило. Вибрав свободу. Скарбами скористалися інші. Може, коли нас вкотре звільнять, ми щось з собою прихопимо? Чи знову будемо втішатися чистою незалежністю, а за гроші, як водиться, розбиратимуться заморські чарівники з місцевими гоблінами?
Олег Покальчук