У чіткій відповідності до традиції, яка сформувалася за часи незалежності, напередодні Нового року увага українців прикута до розвитку подій у черговій серії трилеру «Україно-російські газові перемовини».
Як не крути, відповідь екс-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко на питання: «Чому ви підписали цей договір на десять років?», що прозвучала у 2009 році, мовляв, «чим більший термін стабільності в наших відносинах (України та Росії – авт.), який визначений формульним підходом до встановлення ціни, тим вільніша Україна, тим міцніша її незалежність, тим менш політизована наша енергозалежність», не пройшла перевірку часом. Ціна на російський газ росте, вона за попередніми розрахунками у 2012 р. буде коливатися від 414 до 416 дол. за тис. куб. м., енергетична залежність країни, відповідно, збільшується, а градус політизації даного питання в міждержавних відносинах України та Росії не спадає.
У період чергового раунду газових перемовин у вітчизняних ЗМІ активно поширюються діаметрально протилежні чутки. Одна з них: прем`єр Микола Азаров доручив готувати «найжорсткіший варіант» держбюджету на 2012 рік з ціною на газ не менш як 400 доларів за тисячу кубометрів, оскільки на українсько-російському газовому «фронті» виникли певні ускладнення; інша: проект міждержавної українсько-російської газової угоди, який призведе до «здачі» української газотранспортної системи (ГТС) Росії в обмін на «дешевий» газ, передано на розгляд і затвердження керівництву Росії та України.
Наразі неофіційну інформацію коментувати недоцільно. Дочекаємося офіційних заяв уповноважених на це органів. А ось що призвело до такого стану речей, чому це відбувається та чого Україні потрібно очікувати - спробуємо розібратися.
Ціна на російський газ для України - це лише верхівка айсбергу, і вона навряд чи вимірюється закладеною формулою. До її появи в угоді 2009 року трапилося немало подій, які так чи інакше вплинули на процес ціноутворення. І, як з’ясувалося, не завжди ці події були ініційовані Україною чи Росією. Гадаю, що в цьому контексті несправедливо замовчується роль Європейського Союзу, який ще на початку нашої незалежності здав інтереси нашої держави.
Після розвалу СРСР пункти приймання-здавання російського газу перемістилися на зовнішні (східні) кордони нових членів ЄС та зупинилися на західних кордонах країн — транзитерів (України та Білорусі). Як наслідок - на європейській газовій карті такі найважливіші учасники ланцюжка «видобуток—транзит—споживання», як транзитні країниУкраїна та Білорусь, відсутні. Чи можливо змінити ситуацію для України (після заволодіння Росією білоруською ГТС, це питання для Білорусі не актуальне)? Можливо, але тільки тоді, коли Євросоюз насправді захоче допомогти зробити прозору схему поставок газу до Європи. Для цього він повинен включитися в цю схему, ініціювавши тристоронній процес між Росією, Україною та ЄС з даного питання. Але Євросоюз двадцять років очікує. І це стало, на мою думку, основним підгрунтям для україно-російських газових конфліктів.
Україна має унікальну газотранспортну систему, яка в нинішніх умовах спроможна постачати до західного кордону мінімум 130-140 млрд. куб. м природного газу, в комплексі з унікальними підземними сховищами природного газу ємністю 32-33 млрд. куб. м, які не мають аналогів у Європі і в комплексі з ГТС створюють усі умови надійного постачання енергоресурсів в Європу, включаючи період можливих природних, техногенних та інших кризових явищ. За таких умов Росія змушена платити Україні за транзит вуглеводнів близько 1,5 млрд. дол. на рік. Це не могло влаштовувати Росію.
До чого це призвело, усім відомо. Поряд з численними, проте невдалими спробами отримати контроль над українською ГТС, Росія розпочала інформаційну війну проти України. На жаль, наша держава її програла. Витративши величезні кошти, Росії вдалося створити в Європі стереотип, що наша держава - ненадійний транзитер та здійснює несанкціонований відбір газу, який призначений для європейських споживачів. За відсутності газорозподільних станцій на своїй території Україна аргументовано спростувати ці звинувачення не могла. В кінцевому результаті Росії вдалося переконати Євросоюз у необхідності побудови газотранспортних магістралей в обхід України. У 2000 році ЄС був затверджений як стратегічний проект «Північний потік», а в 2007 перший рамковий меморандум про проектування й будівництво «Південного потоку».
Сумарна потужність двох обхідних газопроводів («Південний потік» і «Північний потік») — 118 млрд. кубометрів газу на рік — приблизно відповідає докризовим обсягам, які транспортуються через територію України, та значно перевищує поточні обсяги транзиту української ГТС.
Гадаю, брати до уваги тезу про те, що обхідні трубопроводи – це диверсифікація ризиків постачання газу в Європу, не варто, вона досить суперечлива. Газ у нових трубах все одно буде російським, а сума коштів, необхідних для облаштування контрольно-розподільчої станції, і не одної, на території України плюс модернізація української ГТС значно менша, ніж та, яка знадобилася для побудови нових газогонів.
Залишається – будівництво. Так, саме будівництво, ймовірніше за все, вигідне європейським банкам, підприємствам та будівельним компаніям, а це значить економікам їх країн. У цьому разі зиски їх очевидні: надання кредитів «Газпрому», виробництво труб, які в достатній кількості та якості Росія не виробляє, зате виробляє Німеччина, продаж італійського газового обладнання, інфраструктура, робочі місця і т.д. і т.п.
Заяви про негативний вплив «Північного потоку» на Україну експерти вважають дещо перебільшеним. На їх думку, він принципово не змінює монопольний статус України - на відміну від проекту «Південний потік». Якщо цей газопровід дном Чорного моря в обхід України справді буде реалізований, то проблеми України дійсно набудуть загрозливого масштабу, адже він забере транзит в України, а не в Білорусі, як «Північний потік».
Беручи до уваги те, що проект «Південний потік» був альтернативним підтримуваному Євросоюзом газопроводу Nabucco, у його реалізацію вірилося мало. Проте ситуація кардинально змінилася цього року, після того як у Сочі Німеччиною, Францією та Італією було підписано угоду про сприяння «Південному потоку». І це при тому, що Україною був запропонований як мінімум у 4 рази дешевший проект з такою ж потужністю (транспортування газу територією нашої держави).
«Нам незрозуміло, яким чином, заявляючи про те, що пріоритетом для ЄС є газопровід Nabucco, одночасно країни ЄС є корпоративними учасниками будівництва Південного потоку... Нам зрозуміла мотивація наших партнерів, тим не менше, ми повинні розуміти перспективу для себе в частині гарантії транзиту газу по українській території», - заявив міністр палива і енергетики Юрій Бойко.
Насправді інтереси України європейцями в цьому питанні не враховуються. Не є проблемою для європейців й те, що плановані газопроводи до Європи, швидше за все, несумісні один з одним (газопровід Nabucco, російський проект «Південний потік» і InterconnectorTurkeyGreeceItaly (ITGI)).
«Швидше за все, не всі ці проекти поєднуються один з одним», - сказав міністр промисловості Італії Паоло Романі. – «Вони потребують європейського фінансування, тому потрібна чітка угода між найбільшими країнами». Чітко і ясно. Україну проігноровано!
Можливо саме так, на думку д-ра Ганса-Юрґена Гаймзьота, Надзвичайного і Повтоважного Посла Федеративної Республіки Німеччина в Україні, його країна сприяє «Україні в тому, щоб вона стала надійною країною-транзитером газу і тим самим підвищенню енергетичної безпеки Європи».
Повернемося до сумнозвісних газових домовленостей 2009 року та ролі Європи у їх підписанні. Хтось заперечить, що було лише дві сторони у переговорному процесі. Так, на жаль, тільки дві. Хоча саме країни-члени ЄС потерпали від перебоїв у постачанні російського газу. Україна витримувала агресивні нападки Росії сама, під гучні вигуки європейських лідерів, на кшталт: «Україна зобов’язана домовитися з Росією», «Європа замерзає, Україна зволікає» тощо.
Які були підписані угоди і на яких умовах їх підписав НАК «Нафтогаз» з «Газпромом», відомо. Чому поспішали? Не було газу у сховищах? Був. За словами Юлії Тимошенко (інтерв’ю 24 січня 2009 року), «у наших сховищах наразі стільки газу, що ми зможемо пережити не одну таку кризу».
На думку ЄС, екс-прем’єр-міністр України вчинила по-європейськи. Не дала замерзнути Європі, запроторивши власний народ у кабалу до «Газпрому» на десять років. Газові угоди так хитро написані – не до порівняння з поляками, німцями, італійцями. Не зіскочиш. І не дивно, що, за словами Тимошенко, вона «наполягла на тому, щоб вони (НАК і «Газпром» - авт.) парафували кожен аркуш».Тому шанси на оскарження контрактів у нас мізерні. Нам з росіянами в даній ситуації залишилося одне - домовлятися.
Чим віддячив Євросоюз за тепло в оселях взимку 2009? На словах він висловлює готовність допомогти Україні в перемовинах з Росією по газу. На ділі - будує обхідні газогони.
Якщо Євросоюз насправді хоче допомогти зробити прозору схему, він має включитися в цю схему. Тому що позитивний результат для українського народу стане можливим лише тоді, коли цей переговорний процес буде тристороннім - Росія, Україна та ЄС. А інакше Росія - з тихої згоди ЄС - перетворить Україну у зону відчуження в центрі Європи.
Олег Витягов, директор з політичних програм Інституту української політики
