Суперечки навколо виставки «Українське тіло» в Центрі візуальної культури в Києво-Могилянці, взаємні звинувачення художників, організаторів і «начальства» нагадали мені фразу котрогось сердитого філософа про те, що «групові стандарти – це добрива для тоталітарних режимів».
Замість того, щоб перенести дискусію в цивілізоване русло, в розмови лобатих рефлексуючих інтелігентів, учасники «аксіологічного» конфлікту віддали перевагу війні із застосуванням високоточної зброї.
Загалом, узяли приклад з політиків. Це у них - «спробував зробити дитячу коляску, але вийшов бронетранспортер».
Як говорив відомий герой Булгакова: «і Енгельс, і Каутський...обидва не мають рації». Адже «людина маси» тільки думає, що говорить від своєї особи, а насправді... Коротше, важко погодитись з тим, що всі ми - люди натовпу, залежні, позбавлені самості. Є, правда, генії, таланти. Але їх одиниці.
А люди, що уявили себе «першими після Бога», (я маю на увазі і прихильників, і противників виставки) могли б, принаймні, поставити собі кілька простих запитань: А у мистецтва повинні бути заборони? Чи може бути аморальним шедевр? Чи повинне мистецтво виховувати? Чи може мистецтво негативно (або позитивно) впливати на людину? Де грань між етичним і естетичним?
І ще! Що лежить в основі моралі українського суспільства – ідеологія чи загальнолюдські цінності з Біблії, Корану, Тріпітаки, Талмуду?
Як чудово, що скандал з виставкою відбувся!
Для просунутих читачів не треба пояснювати, що в історії взаємин держави і художника були Суслов, Жданов, Хрущьов – з їх «підарасами», охронністю режиму, неприязню до естетичності, але є і ті, хто не знають, що людського в людині «на жаль» небагато, а моральність – це система табу, покликана утримати людей від поїдання одне одного. Таке мистецтво для мистецтва.
Поет Бродський, до речі, стверджував, що для нього етичне важливіше за естетичне. А великий Теодор Адорно писав: «після Освенцима поезія неможлива». Іншими словами, мораль і мистецтво – це паралельні світи, два плеча одного коромисла, вогонь – вода, інь – янь, порядок - хаос.
Але я зовсім не на боці організаторів виставки. Замість того, щоб братися до пропагандистської артпідготовки, в якій взяв участь, наприклад, світове інтелектуальне світило, філософ Славой Жижек, треба було влаштувати «путівник» по «іншій культурі», яка, за словами її головного організатора «проводить досліди над кожним відвідувачем, апробовуючи і проявляючи їх когнітивні механізми».
Ми то, «просунуті», розуміємо, про що мова (правда, з величезною напругою нашої недосконалої культури сприйняття високого мистецтва). І ми знаємо, що виставка про українське тіло - це вищий пілотаж майстрів кисті, що це альтернативна культура. Але ж культурні обивателі, виховані на соціалістичному реалізмі думають, що тіло – це частина простору, обмежена замкнутою поверхнею.
До речі, звернення до авторитетів - це заборонений прийом у будь-якій полеміці, особливо в оцінках художньої творчості. Так от, культурологи й діячі альтернативної культури «Українського тіла» своєю виставкою підтвердили: художники творять, малюють, складають самі для себе, (пробачте за архаїзм, користуюся радянським новоязом), а не для народу.
Взагалі, чи є вона, «єдина правильна інтерпретація» мистецтва? Тобто, воно хороше чи погане? Істинне, справжнє, таке, що варте віків, чи тільки час скаже, що є що: де шедевр, а де образотворче графоманство?
Навряд чи ректор Києво-Могилянки, дипломований філософ, автор підручника з герменевтики (це мистецтво розуміння, тлумачення, інтерпретацій) Сергій Квіт не знав, що витвір мистецтва не оцінюється категоріями моралі, і тим більше не має критеріїв естетичної геніальності.
Тобто, артикулюючи «виставка - лайно», ректор покладався на свої, на жаль, ідеологічні захоплення. Тоді, що, з погляду здорового глузду «Чорний квадрат» Малевича, як не порожнеча, абсурд, нісенітниця?
Але, шановний Сергію Мироновичу, не мені Вам пояснювати, що тільки в свободі народжується мистецтво. Що в суперечці про мистецтво є тільки коректні засоби аргументації. Що про смаки сперечаються. Що звичаї, традиції і надання Вами перваг – це Ваш деспот.
Є казка Кіплінга про Мауглі. Жила собі людина серед вовків. Я подумав, а що коли б маленький хлопчик наодинці виріс би в залах виставки «Українське тіло» в Києво-Могилянці. Трохи не написав «українське мертве тіло».
То, напевно, цей хлопчик став би музейним Мауглі, у якого не було б мудрого старого-ведмедя Балу, гордого вовка Акели, закоханої в нього Багіри, злого, кровожерного тигра Шир-Хана.
Я до того, що мистецтво руйнує, якщо воно не веде кудись в позитивному плані. Акт творчості сам по собі є творенням, а не руйнуванням. Мистецтво примножує цінності миру. Але, звичайно ж, кантівський етичний імператив завжди усередині нас.
Віктор Тимошенко
