Цього тижня в Брюсселі відбулося засідання Ради Північно-Атлантичного Альянсу на рівні міністрів закордонних справ, на якому Україна, попри всі бажання її Президента, так і не отримала ПДЧ. Для українських дипломатів таке рішення НАТО не стало несподіванкою, адже результат був прогнозований ще у серпні. Щоправда, дипломати країн Альянсу змогли знайти таке формулювання, щоб не втративши нічого самим, дати водночас можливість і прихильникам, і супротивникам ПДЧ для України святкувати перемогу.

Основні причини відмови НАТО надати ПДЧ, звичайно, слід шукати в самій Україні. Ще на початку листопада прем’єр-міністр Бельгії Ів Летерм напередодні свого візиту до Києва розповів українським журналістам, що не бачить серед українського політикуму, як провладного, так і опозиційного, єдності щодо євроатлантичної інтеграції. А відтак, і не відчуває стабільності проголошеного нинішнім Президентом зовнішньополітичного курсу. Другою складовою, за словами бельгійського прем’єра, є відсутність достатньої підтримки НАТО з боку населення, а 20 років, що минули з часу розпаду Радянського Союзу – дуже незначний термін для зміни менталітету і ставлення людей до Альянсу.

Відео дня
Звичайно, не додавали впевненості європейцям і постійні внутрішньополітичні проблеми. Про це вже після засідання НАТО відверто заявив французький міністр закордонних справ Бернар Кушнер. «Ситуація внутрішня в країні не здається достатньо чіткою. Ми чекаємо, і думаю, ви також чекаєте, коли буде більш зрозуміла ситуація з коаліцією, з урядом і так далі», - сказав він. Ці погляди розділяли і деякі інші представники “старої” Європи – Німеччина, Нідерланди, навіть Греція. Не обійшлося і без російського впливу, хоча, очевидно, якби в Україні існувала певна політична стабільність (нинішня стабільність в нестабільності навряд чи може задовольнити не лише європейців, але й самих українців) і чіткі погляди на майбутнє, зважена внутрішня і зовнішня політика, відбувалися необхідні реформи, а питання отримання ПДЧ не просувалося б офіційним Києвом як самоціль, перетворюючи звичайний інструмент, яким і є, власне План дій, на кінцеву мету, то навіть позиція Росії навряд чи б суттєво вплинула на рішення НАТО.

Все вище перелічене змусило дипломатів країн-членів НАТО займатися інноваціями. Якусь відповідь Україні потрібно було дати, але таку, яка при цьому б не підвищила напруження в самій Україні і не сприяла б загостренню відносин НАТО з Росією. І справа тут навіть не в побоюванні військового протистояння (про це в НАТО практично ніхто і не думає, а якщо і думає, то єдину загрозу бачать лише в російській ядерній зброї, оскільки звичайна армія після російсько-грузинської війни вже не сприймається серйозно жодним військовим експертом), а  в небажанні посилювати напругу у відносинах з Кремлем, які і так легкими не назвеш. У підсумку народилася ідея надати Україні щорічні національні програми, які мають бути чимось середнім між нинішніми Планами дій та майбутнім ПДЧ. Голова українського зовнішньополітичного відомства Володимир Огризко на зустрічі з журналістами намагався бути оптимістичним. “На цьому етапі ми досягли такого результату, якого прагнули... Сьогодні ми де-факто отримали План дій по підготовці до вступу в НАТО», - сказав він. Позицію міністра легко зрозуміти: отримання ПДЧ було другим, після Голодомору, пріоритетом української зовнішньої політики, а відтак, будь-якій результат потрібно було б трактувати на свою користь.

Втім, насправді багато дій як Секретаріату Президента, так і МЗС при детальному вивченні викликають щонайменше подив, а переможні реляції, очевидно, є лише спробою видати бажане за дійсність. Почати хоча б з того, що одразу після Бухарестського самміту, на якому питання ПДЧ для України розглядалося вперше, було звільнено посла в одній з ключових опозиційно налаштованих країн, - Німеччині. Тодішній заступник голови Секретаріату Президента Олександр Чалий повідомив, що Ігоря Долгова звільнено через бажання знайти “нові форми співпраці” з Берліном. Форми шукали майже півроку, як і нового посла, аж поки на початку вересня ним не стала Наталя Зарудна. Не маючи жодних сумнівів в організаторських та комунікаційних здібностях пані Зарудної, зазначимо лише, що вірчі грамоти пані Посол вручила лише наприкінці жовтня, а відтак, той час, що залишався їй для роботи на дипломатичному фронті з питання ПДЧ перед грудневим засіданням міністрів закордонних справ НАТО був явно недостатній для того, щоб вплинути на позицію німецького керівництва. Схожа ситуація відбулася і в Бельгії, де посла Ярослава Коваля звільнили 1 жовтня. Щоправда, на відміну від ситуації з Ігорем Долговим, в даному випадку не йшлося про якесь “примірне покарання”: просто у Посла збіг відведений МЗС 4-річний термін закордонного відрядження. І доцільність зміни дипломатичного представника ще в одній опозиційній країні буквально за 2 місяці до засідання НАТО, здається, до уваги просто не бралася.

Одним із досягнень МЗС його керівник називає покращення іміджу НАТО серед українців. Спілкуючись з журналістами після засідання Комітету Україна-НАТО, Володимир Огризко зазначив, що з того часу, як міністерство почало проведення інформаційної кампанії, рівень підтримки НАТО серед населення зріс на 10%. Так співпало, що в той самий день було оприлюднено записане за кілька днів до того інтерв’ю міністра, в якому теж згадувалися ті самі 10%, але як результат російсько-грузинської війни. Виходить, що діяльність МЗС на інформаційному фронті мала “нульову” ефективність? Чи українці, що беруть участь в опитуваннях, навмисно приховують свою любов до НАТО?

Найбільшу ж активність центральний апарат МЗС проявив, як і має бути, на зовнішніх фронтах. Спочатку, посольствам в країнах-членах НАТО була “спущена” “вказівка” провести якомога ширшу інформаційну кампанію в ЗМІ країн, що негативно ставилися до надання Україні ПДЧ. Як приклад, центральний апарат пропонував проект контракту між посольством України в одній з європейських країн та PR-агентством, відповідно до якого тільки за підготовку та розповсюдження (не розміщення у виданнях, а саме розповсюдження, тобто просто розсилку – авт.) двох прес-релізів на місяць, посольство мало сплачувати 6 тис. євро. Цікаво, що після того, як УНІАН написав про це, програму терміново “прикрили”.

Ще одним очевидним “новаторством” МЗС можна сміливо назвати ідеї, народжені російсько-грузинською війною. Так, посольствам в країнах-членах НАТО запропонували не багато не мало – ініціювати заяви місцевих політичних партій з підтримкою надання ПДЧ для України в контексті війни в Грузії, а також (увага!) – ініціювати розгляд питання місцевими парламентами з ухваленням відповідних резолюцій (!!!). Не знаю, як хто, а автор дуже слабо уявляє собі, яким чином посольство може ініціювати розгляд потрібного йому питання та ще й з потрібною резолюцією у парламенті країни, в якій це посольство представлено. Очевидно, саме тому і результат такої роботи наближається до нуля – відповідну резолюцію схвалив лише Сейм Литви, і так позитивно налаштованої щодо ПДЧ для України, та й в резолюції йдеться не тільки про підтримку надання Плану дій Україні, але й Грузії.

Розпорошення сил дипломатів для виконання наперед нездійсненних “інновацій”, чехарда з послами, незрозумілі, і, очевидно, не дуже законні спроби витрачання коштів на покращення іміджу України, як майбутнього члена НАТО, не змогли, та зрештою, і не могли дати ніякої доданої вартості у зовнішній політиці. Як, між іншим, і не могли замінити відсутність спільних поглядів українського політикуму щодо майбутнього членства в Альянсі, політичну нестабільність та низку підтримку НАТО населенням. До цього ще варто додати і не сформульовані чітко аргументи на користь НАТО, навіть у прихильників приєднання до Альянсу. Бо заяви на кшталт “НАТО дасть нам безпеку” викликають законне питання – яку саме безпеку і від кого? На сьогодні Україна, здається, в першу чергу, небезпечна сама для себе: з корумпованою владою, продажними правоохоронними органами та судовою системою, нездатними боротися з організованою злочинністю, в тому числі на найвищих рівнях, нерозумними чиновниками та невизначеними довготерміновими цілями. І якщо хтось в Україні шукає безпеку в НАТО, то сам Альянс, приймаючи рішення щодо України, також серйозно зважує питання: а чи не занадто небезпечно брати до клубу країну, від якої невідомо чого чекати?

Сергій Воропаєв.