Сьогодні ні в кого не викликає сумнівів те, що Росія з усіх міжнародних гравців найбільш активно впливає на перебіг поточної суспільно-політичної кризи в Україні. Так само беззаперечним є факт бажання Москви втягнути у будь-який спосіб Україну в свій проект євразійської інтеграції, що вже наступного року повинен стати новим центром сили на просторі між ЄС та Китаєм. Приймаючи все це як даність, мало хто задається простим і очевидним питанням: «А навіщо Росії взагалі Євразійський Союз?». Існує багато поверхових пояснень. Путін хоче увійти в історію як «збирач земель», що відновив для росіян відчуття належності до великої і могутньої нації після багатьох років геополітичного відступу і принижень. Інші кажуть, що на фоні стагнації (а в ближчій перспективі і спаду російської економіки) Кремлю вкрай необхідна велика об’єднавча ідея для збереження внутрішньої стабільності. І «повернення України» підходить на роль такої ідеї більше за інших. Не буду заперечувати: всі ці чинники належать до мотивуючих для Москви факторів. Але є і більш об’єктивні причини, які перетворюють формування власного блоку держав-сателітів на один з національних інтересів Росії так, як їх розуміє російський правлячий клас.
Хоча сама по собі ідея комплексної інтеграції на просторі Євразії і навіть сам термін «Євразійський союз» зовсім не є новелами (про бажаність відповідної трансформації Радянського Союзу ще в 20-і роки минулого століття писали ідеологи євразійства Н.С. Трубецкой та Г.В. Вернадський), для сучасної Росії проголошення курсу на формування під своєю егідою нового об’єднання країн регіону з високим рівнем економічної, військової та політичної інтеграції стало по-справжньому етапним. Воно завершило двадцятирічну дискусію про бажаність або навпаки хибність спроб інвестувати політичні, фінансові, економічні та інші ресурси в реінтеграцію пострадянського простору під керівництвом Москви. Остаточно відкинуті пропозиції зосередитися на прямій глобалізації Росії як окремої національної держави, що вибудовує відносини з колишніми республіками СРСР як звичайними сусідами, а також ідеї підключення РФ в якості особливого та привілейованого учасника до великого інтеграційного проекту в Європі в формі Європейського Союзу.
В якості стрижневого визначено підхід, що і так приблизно з 1993-94 рр. був домінуючим в концепціях та зовнішньополітичній практиці щодо неминучої потреби для Росії забезпечити статус великої держави через формалізоване у вигляді дієздатного блоку згуртування країн пострадянського простору навколо зовнішньополітичних, зовнішньоекономічних та безпекових інтересів Москви. Іншими словами, в російському правлячому класі вирішили не обмежуватися більш легкими та менш ресурсномісткими формами забезпечення регіонального лідерства через такі слабко інтегровані структури як Співдружність Незалежних Держав чи Євразійське економічне співтовариство і, тим більше, не прагнути до менш формалізованого лідерства як те, що, наприклад, забезпечують США у Латинській Америці або Франція в Західній Африці.
Треба визнати що сама історія розвитку Росії в останні декілька десятиліть, лейтмотив яких формував крах Радянського Союзу як визнаного більшістю російських та іноземних дослідників спадкоємця Російської імперії, підштовхувала країну до боротьби за відновлення свого домінування в регіоні. Як стверджував видатний теоретик міжнародних відносин Г.Моргентау „держава, яка програла геополітичне протистояння може вдатися до імперіалстичної політики, щоб змістити шальки терезів, встановлених переможцем, зламати утверджений переможцем статус кво та помінятися з ним місцями в ієрархії влади”. Очевидно, що шукаючи відповіді на виклики, породжені поразкою СРСР в “холодній війні”, російський політичний клас, чітко у відповідності до роздумів Г.Моргентау, був схильний включитися в боротьбу за статус великої держави як компенсаторний механізм та рефлексію на “найбільшу геополітичну катастрофу ХХ ст.”. Також прагнення до регіонального лідерства на просторі СНД і домінування над колишніми радянськими республіками цілком вписується в виявлену Моргентау закономірність „неможливості для відносно сильної і амбітної держави встояти перед спокусою існування поруч з нею слабких країн”. А Україна сьогодні, беззаперечно, є слабкою як ніколи.
Не будемо забувати, що переважна більшість російських політиків сприйняла завершення „холодної війни” не як крах самої концепції великих держав та пов’язаних з ними „сфер впливу”, а лише як руйнацію однієї з них з наступним прагненням всіх інших розділити належну їй раніше зону впливу та регіон лідерства. Саме в таких категоріях російська еліта трактувала рішення США та країн Західної Європи ініціювати розширення НАТО на Схід. Відтак, з позиції російських політиків, видається справедливим, що Москва повинна була отримати власну сферу впливу або регіон для лідерства, якщо вона прагнула на рівних увійти в нову структуру міжнародних відносин як один з її центрів. Один з російських експертів-міжнародників В.Батюк ще в кінці 90-х буквально заявив наступне: „В новій системі міжнародних відносин статус великої держави визначається не військовою міццю як такою, не перемогою у попередній війні між великими державами за світову гегемонію, а здатністю відігравати роль лідера у врегулюванні локальних конфліктів, вирішенні фінансово-економічних криз та розв’язанні інших проблем в регіоні своєї відповідальності”. Саме тому в Кремлі настільки негативно сприймають посередницькі зусилля ЄС та США щодо України – мовляв, «на своєму задньому дворі самі впораємося».
Така трактовка значення регіонального лідерства представляється надзвичайно показовою, оскільки вона свідчить, що в російській політичній думці широко поширилося переконання, що в прагненні домогтися визнання за собою статусу великої держави Росії недостатньо покладатися на популярні в суспільній дискусії в РФ “опори”: факт вирішального внеску у перемогу в Другій світовій війні та володіння одним з двох найбільших ядерних арсеналів в світі – необхідне ще й формування власного регіону, в якому Росія відіграватиме роль лідера з питань зовнішньої, безпекової, а також частково гуманітарної політики. Саме такою функцією російська еліта з середини 1990-х рр. до початку 2000-х намагалась наділяти Співдружність Незалежних Держав. Зараз відповідну місію вирішено покласти на майбутній Євразійський союз.
Про пріоритетність геополітичних цілей у створенні ЄаС свідчить і запропонований Володимиром Путіним графік формування союзу. Визначення 2015 року як граничної дати створення Євразійського союзу пов’язано з переконанням Кремля в тому, що в той період Сполучені Штати знову зможуть приділяти підвищену увагу ситуацію в регіоні, оскільки до того часу вони звільняться від зобов’язань по Іраку, радикально зменшать військову присутність в Афганістані та будуть менше відволікатися на Близький Схід, де хвиля пов’язаних з «арабською весною» революцій вщухне.
Таким чином підготовка російським керівництвом до неминучої на їх думку нової «холодної війни» із Заходом детермінує перехід Москви від політики економічного прагматизму у стосунках з країнами СНД та поміркованої боротьби за недопущення розмивання єдності пострадянського геополітичного простору до відкритої спроби заснувати блок сателітів, що підтримуватимуть РФ у протистоянні із США. Напевно звідси і береться запропонована прихильниками східного вектору і мало властива самим українцям войовнича антизахідна та антиамериканська риторика. Україну мають намір зробити не просто орієнтованою на Москву, а войовниче налаштованою щодо Заходу країною.
Важливо згадати і то, що аналітики Стратфор виходять з того, що через драматичну демографічну ситуацію ближчі роки є останнім історичним шансом для Росії поновити статус великої держави: «Російська нація зникає. Демографічно вона знаходиться в занепаді з часу Першої світової війни. В країні вже більше громадян старше 50 років, ніж молоді. Можна бути великої державою без міцної економіки, але неможливо без людей» - говориться в доповіді цього американського дослідного центру.
Усвідомлення вузькості вікна можливостей для успіху в боротьбі за домінування в регіоні спонукає Кремль поспішати з реалізацією проекту ЄаС без належного обрахунку матеріальних витрат та підготовки країни до неминучих негативів, пов’язаних із зменшенням бюджетних надходжень та посиленням конкуренції з білоруськими, казахськими, а, головне, українськими виробниками у випадку настільки бажаного для Путіна приєднання Києва до процесу. Сказане не означає, що в Москві повністю готові відмовитися від піклування про російські економічні та соціальні інтереси заради відновлення регіонального домінування. Більшість російських і західних дослідників погоджуються з тезою про те, що про жодне відновлення СРСР чи навіть створення об’єднання з досягнутим в ЄС рівнем інтеграції мова не йде. По-перше, Кремль не має наміру передавати скільки-небудь значну частину суверенітету наднаціональному органу, очільник якого (навіть якщо ним буде росіянин) міг би мати окрему від російського президента політичну вагу і так впливати на баланс інтересів між групами еліти в самій Росії. По-друге, Москва зовсім не планує брати на себе повну відповідальність за фінансову, соціально-економічну, демографічну ситуацію в країнах-сателітах. В рамках ЄаС Росія буде контролювати лише зовнішню і безпекову політику країн-учасниць, відмовляючись від відповідальності за більшу частину проблем їх внутрішнього розвитку, не повторюючи тим самим одну з помилок СРСР, який намагався настільки багатьма сферами життя керувати безпосередньо. Для посилення своїх позицій у жорсткому діалозі із Заходом цього достатньо, а економічні втрати будуть обмежені знижкою на газ, необхідністю кредитування сусідів в обмін на купівлю стратегічних об’єктів та відкриттям ринку для товарів, послуг і робочої сили з країн СНД, що в принципі також буде доволі обтяжливим для РФ.
Таким чином невпинне зростання тиску Росії на Україну з метою примусу її не лише до відмови від руху в політико-правовий та економічний простір Європейського союзу, а і поетапної участі в процесах євразійської інтеграції є не забаганкою Путіна, а осмисленим інтересом РФ. Вірогідно, що частині країн СНД – Азербайджану, Молдові, Узбекистану, Туркменістану – Москвою буде запропонована не пряма участь в створенні та роботі Євразійського союзу, а фактична координація з ним своєї політики на міжнародній арені та в безпековій сфері. Примат геополітичних та оборонних міркувань в російських підходах до ситуації на пострадянському просторі в принципі не вимагає безпосередньої участі в процесах формалізованої інтеграції всіх країн, які Росія включає до своєї сфери впливу. Для створення власного блоку сателітів достатньо забезпечити включення до нього Білорусі, Казахстану і України.
Олег Волошин, кандидат політичних наук
