Намагаючись принизити Президента України, Медведев немовби підноситься сам, підвищуючи власний статус, – на фоні, звісно, «великого і могутнього» Володимира Володимировича Путіна...
Хочу написати про хамство, точніше про політичне хамство з Москви. Про те, що ми його інтуїтивно відчуваємо, але раціонально пояснити, чому воно існує в українсько-російських міждержавних відносинах не можемо. Як і зрозуміти, чому люди, наділені колосальною владою, з дипломами найпрестижнішого російського Санкт-Петербурзького університету, кандидати юридичних наук, дозволяють грубіянити, поводитися непристойно, принижувати свого ж колегу і виборців з сусідньої країни.
Ось ілюстрація. На десятий день після вбивства в Москві журналістки Анастасії Бабурової та адвоката-правозахисника Станіслава Маркелова президент Росії Дмитро Медведєв згадав про трагедію і зустрівся в Кремлі з головним редактором «Новой газеты» Дмитром Муратовим і одним з власників видання, колишнім президентом СРСР Михайлом Горбачовим.
Природно, перше запитання, чому з цими людьми, а не з рідними загиблих? Президент Медведєв на зауваження Михайла Горбачова, що «співчуття» можна було б і раніше висловити», заявив, що вважає правильною свою поведінку, оскільки будь-яка його заява вплинула б на перебіг слідства.
Є чимало прикладів поведінки і вчинків політичних лідерів багатьох країн у схожих ситуаціях – англосакських, слов`янських, ісламських. Аксіома, що звичайне співчуття близьким убитих людей є вчинок гуманний, людський, це бажання подати підтримку рідним загиблих в тяжку годину, перш за все моральну, етичну. Утім, Дмитро Медведєв думає інакше, і це його право, президента країни, де багато проблем, пов`язаних із ксенофобією, шовінізмом, фашизмом, релігійною нетерпимістю. Бог йому суддя!
Я хотів би звернути увагу на іншу причину того, чому, в даному випадку, не приватна особа, а президент Російської Федерації, не побажав зробити офіційної заяви у зв`язку з гучним вбивством адвоката і журналістки. І ця причина у мене викликає нерозуміння.
За словами головного редактора «Новой газеты» Дмитра Муратова президент Медведєв «так само вважав для себе неможливим своєрідний піар на крові, за що доволі іронічно відгукнувся про свого українського колегу».
Ось на цьому свідченні співрозмовника президента Медведєва і хотілося затримати увагу читача. Він не хотів піаритися на крові! А президент України Віктор Ющенко, як вважає його російський колега, робить «піар на крові», коли висловив співчуття батькам Анастасії Бабурової. (Журналістку минулого понеділка поховали в Криму, в Севастополі, вона громадянка України). І друге, напевно, головне, для психоаналітика – президент Медведев «іронічно відгукнувся про свого українського колегу».
Не знаю, як Ви вважаєте, читач, але мені здається, що це не просто хамство, а політичне, точніше кремлівське хамство. Важко уявити, що навіть не королівської крові, а звичайний президент чи прем`єр-міністр країни «старого і нового світу»... Та що там... Президенти Білорусії – Олександр Лукашенко, Молдови – Володимир Воронін, Казахстану – Нурсултан Назарбаєв чи Азербайджану – Ільхам Алієв могли б собі дозволити таку агресію і показну зневагу до свого колеги з іншої країни, а тим більше з країни СНД.
Сумно, що хамство, тим більше політичне хамство, не карається за адміністративним чи кримінальним кодексом, тим більше – за міжнародним правом. Це добре знає кандидат юридичних наук Дмитро Медведєв.
Не бути хамом – це в крові, це стиль життя, правило поведінки і доброго виховання. Адже хамство, писав російський письменник Сергій Довлатов, який сам чимало потерпів від радянських спецслужб, «є не чимось іншим, як грубістю, нахабством, пиха разом узяті, але і при цьому помножені на безкарність».
Що ж до психоаналізу, то, ймовірно, принижуючи свого колегу, президента Віктора Ющенка (хоч би як Медведєв до нього ставився), у президента РФ створювалася ілюзія того, що він підвищує свій власний соціальний статус, демонструє свою силу, підкреслює свою владу – на фоні, звісно, «великого і могутнього» Володимира Володимировича Путіна.
Звичайно ж, усе сказане із “сфери несвідомого" Дмитра Анатолійовича. Оскільки він, президент великої ракетно-ядерної Росії, чудово знає, що таке політкоректність, пошана до країни, до народу, лідером якої є Віктор Ющенко. І навряд чи, дуже сподіваюся, при повному розумі і твердій пам`яті він нагрубіянив би Віктору Андрійовичеві, своєму колезі по цеху, наприклад, в особистій розмові тет-а-тет.
Другий приклад «кремлівського хамства», «прем`єрського хамства» – це програмна заява в інтерв`ю агентству «Блумберг» Володимира Путіна.
Російський глава уряду вважає: «те, що відбулося з Україною в попередні роки, – це результат у значній мірі діяльності колишньої Адміністрації США і Євросоюзу, що підтримав їх. Коли, порушуючи Конституцію, за допомогою подій на вулиці, дозволяють людям прийти до влади, то це означає, що прирікають країну, цей народ, де відбуваються ці події або події подібного роду, на достатньо турбулентні внутрішньополітичні події в тривалій перспективі».
Не заглиблюючись в об`єктивність політичного аналізу ідей Путіна, вважаю, що головний месидж заяви російського прем`єр-міністра полягає в тому, що влада в Україні і президент України нелегітимні, з погляду українського і міжнародного права. А отже, що розмовляти з цією негідною країною і її лідерами?
Так от, легітимність нинішньої російської влади багато хто теж ставить під сумнів. Причому, це не моє твердження, а думка одного з найавторитетніших представників російського політичного класу Сергія Ковальова, правозахисника, який за російську свободу відсидів у сталінських таборах не один десяток років.
У своєму відкритому листі, який, певна річ, не був оприлюднений у жодній федеральній газеті, Сергій Адамович писав, характеризуючи останні парламентські вибори в Росії, що «вільне волевиявлення вільних громадян в ході вільних демократичних виборів ніколи не може закінчитися результатом 99,4% голосів, поданих за одну з партій, при явці 99,5% виборців».
«Немає потреби, – звертався до російської влади правозахисник, – доводити, що ці самі 99,4% «за» є неспростовне свідчення підтасовки. Ви знаєте це не гірше мене, не гірше за будь-якого хоч трохи грамотного громадянина, котрий має здоровий глузд. Ви наплювали на Конституцію, озброївшись «адміністративним ресурсом. Ви брешете, ваші слухачі знають про це, і ви знаєте, що вам не вірять, тільки вдають, ніби вірять; але і їм теж відома ваша обізнаність про їх невіру. Все всі знають».
Може, Сергій Ковальов і не має рації. Але це справа самої Росії, самих виборців, російських політиків і чиновників. І неможливо уявити, щоб президент, прем`єр-міністр або спікер Верховної Ради України раптом заявили б, припустімо, агентству «Блумберг», чи «Бі-Бі-Сі», чи «Рейтер» про те, що «влада в Росії нелегітимна, а президент Дмитро Медведєв і Володимир Путін не по праву сидять у своїх кріслах».
Насамкінець, хочу підкреслити, що наші українські політичні цінності – це продукт нашої історії і традицій. І ми не бажаємо від них відмовлятися на догоду російським уявленням про те, як треба обирати президента і парламент, якій бути політичній системі в державі – однопартійній чи багатопартійній, яким богам молитися і як оцінювати власне минуле. У нас немає стільки нафти і газу, як у Росії, але Україна не хоче повернення до сталінізму й авторитаризму. Не треба нікого повчати, а, тим більше, займатися політичним хамством.
Віктор Тимошенко, Москва
