Безкінечні вибори і засилля політизованих баталій у ЗМІ замість хоча б одного загальнонаціонального страйку – такий шлях української демократії… Ніде в Європі влада та олігархи не почуваються так привільно, як в Україні
За рівнем середньої зарплати Україна програє всім країнам Європи - від Білорусі і Росії до Болгарії, Польщі, не кажучи вже про Францію, Італію. Про це заявила на недавній прес-конференції академік, директор Інституту демографії НАН України Елла Лібанова.
За даними Держкомстату та інформацією ряду посольств в Україні, серед п’яти найменш оплачуваних країн Європи Україна перебуває на останньому місці.
У Болгарії середня зарплата – еквівалентна 420 доларам, в Албанії- 400, у Білорусі - 360, у Молдові - 250, в Україні - 240 (дані станом на жовтень 2009 року).
Минулого року українці разом з молдаванами стали аутсайдерами у рейтингу середніх зарплат серед країн Європи.
Скажу відразу, я далекий від нинішніх передвиборчих пристрастей, і зовсім не маю наміру дискутувати про ефективність уряду Тимошенко. Для чистоти порівняння наведу дані за 2004 рік, коли на чолі уряду України був Янукович - тоді Федерація європейських роботодавців також відводила Україні у своєму рейтингу середніх зарплат невтішне місце, третє з кінця.
Виходить, від переміни додатків сума не змінюється?
Дивним-предивним чином українцям не дано було протягом віків бути господарями на власній землі. Жили тут, працювали беззупинно і тяжко, та завжди над ними був хтось чужий, зайда, який і розпоряджався результатами їхньої праці. Відповідно, платили аборигенам мізер, аби ті не зовсім вимерли. Висловлюючись науково, закладали у собівартість продукції порівняно невелику частку на оплату праці.
Ця нерадісна тенденція зберігається і донині, навіть за умови незалежного, самостійного урядування. 15-20 відсотків від собівартості на зарплату у нас, і понад 50 - у заможних країнах.
Всі держави, які нині вважаються розвиненими, соціальними, партнерськими, пройшли, вибачте за радянський сленг, складним шляхом боротьби пролетаріату за свої соціальні права. І донині йдуть, виборюючи через страйки і демонстрації підвищення зарплат, пенсій, збереження робочих місць тощо.
70 років панування державного соціалізму відбило у всіх нас як у соціуму бажання і намагання боротися за свої права трудящих. Українці будуть охоче і багато мітингувати щодо вступу у НАТО чи не в НАТО, зате їх майже неможливо підняти на страйк за підвищення зарплат, проти безробіття, не кажучи вже про виплати дивідендів на власні мізерні акції. Увесь пасіонарний запал українців спрямовано у річище голої (чи високої) політики. Натомість ідеї і програми, якими мають оперувати виключно профспілкові об’єднання, спілки найманих працівників, перехопили політики і політикани різних кольорів.
Порівняйте, найвищий рівень профспілкової активності відзначається у Скандинавських країнах, які традиційно мають і найвищі рівні життя. У нас - перший голова Федерації профспілок незалежної України вигулькнув з надр адміністрації президента Л.Кравчука, нинішній же прийшов на посаду з депутатським мандатом Партії регіонів( з власним Лексусом і арсеналом “антипомаранчевих” гасел). Спробуйте пригадати виступи профспілок у сучасній Україні, всі вони так чи інакше були прив’язані до якихось політичних подій, виборів. У свою чергу профбоси звинувачують одне одного у залежності від певних політичних сил і сперечаються за долю ще не розкраденої спадщини радянських профспілок.
Не випадково, саме восени минулого року, коли в Україні почала розгортатися президентська кампанія, Федерація профспілок заходилися проводити різнокаліберні акції під гаслами нищівної критики уряду.
Днями чекаємо продовження цієї лінії. ФПУ і Партія регіонів збирається, за деякими повідомленнями, вивести своїх прихильників на вулиці столиці, звозячи їх сюди з східних областей. Треба думати, що в тих краях між робітниками і роботодавцями, власниками заводів і мешканцями “хрущовок” досягнуто повного соціального ажуру, і вони, як рівноцінні соціальні партнери, мирно заповнюють трибуни Донбас-Арени.
Природа капіталу відомо яка – він постійно прагне прибутку. У розвинених країнах це досягається за рахунок постіндустріальної модернізації виробництва, хай-теку, підвищення продуктивності праці, розширення ринків збуту. В Україні ж збільшення прибутку здійснюється переважно за рахунок простого нарощування валового виробництва з збереженням низьких зарплат. Такі заробітки, за свідченням фахівців, у більшості своїй забезпечують лише просте виживання працівників, а подекуди і взагалі втратили стимулюючий ефект. Квартиру на них не купиш, авто чи інші цінні речі також не кожен може собі дозволити.
Бум споживання, який тривав у нас кілька останніх років, був викликаний переважно великими кредитними ресурсами, що з`явилися у банків. Життя в борг скінчилося досить швидко і сумно як для тих, хто надавав кредити, так і для тих, хто їх брав .
Індекс якості життя, оприлюднений нещодавно організацією International Living, за яким Україна випередила інші пострадянські країни, крім прибалтійських республік і Молдови, може бути лише привабливою обгорткою непривабливої статистики. Адже свої найвищі бали Україна отримала за наявні кліматичні умови, досягнення у сфері свободи слова та культури, а, наприклад, за розвиток економіки набрала аж 42 бали з 100 можливих. У горбачовські часи подібна ситуація в народі характеризувалася дохідливо: миску відсунули, зате поводок подовжили і дозволили гавкати.
Безкінечна низка виборів і засилля політизованих баталій у ЗМІ замість хоча б одного загальнонаціонального страйку – такими є здобутки української демократії. Ніде в Європі влада і олігархи не почуваються так привільно і безкарно, як в Україні.
Жоден роботодавець у нас добровільно не піде на збільшення виплат своїм працівникам, адже це означає залізти в кишеню самому собі. Навіщо? Люди і так терпляче стоять у чергах в пошуках роботи. А про підвищення зарплат вони почують в розпал передвиборчих змагань, причому зовсім не від наших завсідників рейтингів “Форбсу”.
Ті у свою чергу дочекаються результатів виборів і потім підуть домовлятися з переможцем. Історія сучасної України вчить, що домовлятися будуть передовсім не про підвищення зарплат і пенсій, є речі більш важливі і нагальні. Наприклад, про формування владної вертикалі, нових політичних конфігурацій, про розподіл сфер впливу, бюджетних потоків.
Дійдуть, звичайно, і до зарплат з пенсіями. Куди ж діватися, у Євросоюзі, наприклад, 2010 рік оголошений роком боротьби з бідністю, відповідно поборемося і ми.
Але якщо знову на цьому напрямку перед вестимуть державні чиновники з політиками, а не справжні профспілкові лідери, якщо в Україні профспілковий рух і надалі залишатиметься під політизованими знаменами, результат відомий заздалегідь.
Олег Савицький
