Це занадто велика розкіш – писати про Вєрку Сердючку. Так само, як і про братів Кличків чи Андрія Шевченка. Або ж про Руслану-2005. Себто про тих людей, чиї високі досягнення (байдуже – спортивні чи нібито культурні) виконують суто презентативну функцію, слугують милицями для усміхненого покруча, що править у нашому суспільстві за національну ідею.
Так сталося, що попередні балачки про участь Сердюки в цьогорічному “Євробаченні” вичерпувалися медитацією на одну й ту саму тему: соромно чи не соромно? Ганьба чи перемога? Так, ніби йшлося про всесвітню репутацію України, що раптом опинилась у руках цинічного блазня. Якось і не випадає вкотре нагадувати, що “Євробачення” – подія іншого масштабу, яка жодним чином не впливає ані на культурницькі процеси в Європі, ані на континентальний імідж країн-учасниць. І це – перша нагода подякувати Сердючці. Бо значення цього телешоу, роздуте в наших медіа до космічних масштабів завдяки перемозі Руслани, нарешті зазнало рятівної корекції, – з нього відсмоктали надлишковий жир громадської уваги, перекинувши цю ментальну енергію на обговорення інших дрібниць: “Раша гудбай” чи “лаша тумбай”?
Сердючка повернула “Євробаченню” своєрідні моральні борги. Вона виявилася не тільки доречною на цьому форумі, але й однією з найкращих. Потвердивши, що торішній тріумфальний маразм фінських недометлургів “Лорді” – не випадковість. І живе цей проект не заради пісень і виконавської майстерності, а винятково задля ефектної телевізійної картинки. А в цьому контексті байдуже, яких монстрів і з яких країв показують. Головне, щоб ці монстри були яскраві, екзотичні та зрозумілі, як написи на рулонах туалетного паперу.
Інша річ, що в Україні Сердючка – це одна з внутрішніх світоглядних проблем, у якій міститься чимало невиліковних суперечностей і парадоксів. Усі намагання витворити з неї “символ зла”, ікону несмаку та одиницю етнічного приниження – так само приречені, як і спроби вихваляти її рекламний потенціал для нашої держави.
Насамперед тому, що Вєрка Сердючка у нас – це як сало. Усі ми їмо та любимо сало, хоча й ображаємося на титул «салоїдів». Сало – один з елементів національного кічу, який багатьом гуманітаріям сидить у печінках, але від цього не щезає зі святкових столів. Сердючка – це українське сало в усій його принадливості, їстівності та шкідливості. Це паноптикум наших спільних жахів і пережитого сорому за культуру. Це ненависть до шароварництва у кубі, яка чудово резонує з феноменом шароварництва міжконтинентального. Шароварництва, властивого Європі такою ж мірою, що й нам.
Торік Гельсінкі подали стандарт поп-мистецтва, який існує як за межами добра і зла, так і за межами жанрів, стилів і почуття гумору. Після такого очевидного натяку на загибель будь-яких субкультур у площині телебачення можна було б узагалі викреслити з телепрограм “Євробачення” – аж ні, це сало не втратило своєї апетитної прорості. Воно й надалі лежатиме на тарелі, закликаючи всіх до веселої пиятики. І сердючки всіх країн і надалі докладатимуть максимум зусиль, щоб картинка в “ящику” залишалась яскравою.
Тож, на моє переконання, Сердючка потребує не виправдання чи засудження, а лише вдалої інтерпретації. Цьому образові бракує своєрідного драгомана, який би витлумачив його трагікомічну сутність, позбирав би докупи скалки розбитого дзеркала, у яке ми так довго й з такою огидою дивились, що не стало йому кращого застосування, ніж розбитися й прикрасити сценічний костюм нашої мегазірки.
Михайло Бриних
