Просунутим і розумним людям якось не випадає не лаяти Євробачення. І це правильно, оскільки воно - зовсім не конкурс імені Чайковського і розраховане не на читачів, а, як випливає з назви, на телеглядачів. А це, як відомо, дві зовсім різні породи людей.
У Євробаченні головне не музика, не пісні (так було на початку) і не самі співаки. Головне - концертний номер, перетворений на атракціон. Плюс геокультура-геополітика. Ну а з точки зору бізнесу головне - ажіотаж і рейтинги.
Для читачів, тобто тих, хто до конкурсу ставиться зверхньо, цікаво стежити за маркетинговими стратегіями - тобто за тенденціями - якими шляхами і способами, за допомогою яких технологій і хитрощів продюсери й артисти намагаються достукатися до свідомості телеглядачів, заволодіти їхніми симпатіями і навіть душами.
Цим Євробачення нагадує парламентські чи президентські вибори - там теж кандидати намагаються достукатися до наших сердець і мізків. Хтось - як Колесніченко і Богословська - через телеклоунаду, хтось - з гречкою і простроченими консервами, хтось - як Ірина Бережна - з двозначними привітаннями із 9 травня, хтось - асфальтуючи дорогу в далеке село або встановлюючи безкоштовні газові лічильники жителям райцентру, хтось - стукаючи по голові адмінресурсом, хтось - підтасовуючи результати, хтось - катаючись на велосипеді з бабусями (чернігівськими - не Бурановскими) - як Олег Ляшко.
Але зарозумілі шанувальники конкурсу ім. Чайковського, які кажуть, що Євробачення - це повний фуфел, не просікають фішку. Насправді, це один з необхідних суспільно-політичних ритуалів, що створюють відчуття строкатого, але єдиного культурного простору, відчуття тієї самої єдиної Європи - не від Дубліна до Владивостока, але від Мадрида і Лісабона - до Москви, Баку, Тель-Авіва і Буранова .
Очевидно, що на сьогоднішній день можна відстежити, як мінімум, три види успішних маркетингових стратегій проникнення конкурсантів Євробачення в наші вуха, мізки і серця.
1. СИМЕТРИЧНА СТРАТЕГІЯ: БУДЬ ЯК УСІ
«Галіма» і безлика «європопса» англійською мовою - підкреслено денаціоналізована і жуйкова, часом краща, часом гірша. Іноді - як цього року у шведської темношкірої співачки Лорін - пробивається якийсь цікавий європейський чи навіть світовий хіт. Ті, хто відчуває до подібної музики ідіосинкразію, кажуть, що в умовах проведення Євробачення слід закріпити, щоб усі співали хоча б половину пісні співали мовою своєї країни чи якоюсь близькою.
З українських учасників Євробачення подібну «симетричну», «наздоганяючу» маркетингову стратегію використовували Олександр Пономарьов (14 місце в 2003 році), Тіна Кароль (7 місце в 2006 році), Ані Лорак (дуже гідний виступ і 2 місце в 2008 році) , Світлана Лобода (12 місце в 2009 році), Альоша (10 місце в 2010 році), Міка Ньютон (4 місце в 2011 році) і Гайтана (15 місце в цьому році). Здавалося б, шведська Лорін і українська Гайтана - майже як сестри-близнючки. Але телеглядачі вирішили інакше.
2. АСИМЕТРИЧНА СТРАТЕГІЯ: БУДЬ ПРИКОЛЬНИМ
Завоювати симпатії величезної аудиторії всього за три хвилини співакові без загальноєвропейського бекграунду вкрай складно. Тому друга успішна стратегія - здивувати, приголомшити, привести в стан шоку. Фріки і треш-міни - цікаві і зворушливі, клоунські і ексцентричні, часом по-справжньому самобутні і цікаві, намагаються сподобатися нам своєї гіпероригінальністю або відвертою безглуздістю. Група «Lordi» з Фінляндії в латексних масках (1 місце в 2006 році), Вєрка Сердючка (2 місце в 2007 році), «Гринджоли», які експлуатують ореол Помаранчевої революції (19 місце в 2005 році), Діма Білан з дівчиною, яка з`являється із рояля (2 місце в 2006 році), Бурановські бабусі, що співають зовсім не удмуртський фольклор, а етно-треш. На сцені обов`язково - яскрава режисерська вигадка, фонтани вогню або води (як в цьому році у команди з Ірландії) тощо, тощо.
3. СТРАТЕГІЯ «НОВОЇ ЩИРОСТІ»: БУДЬ ПРОНИЗЛИВИМ
Повинно звучати щось, що проймає, свіже, оригінальне - не безлике, але й, якщо можливо, не трешеве. Претендує не стільки на потрапляння в універсальний євроформат, скільки на гру за власними правилами. Руслана з «Дикими танцями» (1 місце в 2004 році), Діма Білан з ковзанами і скрипкою (1 місце в 2008 році), Настя Приходько (11 місце в 2009 році), білоруський Олександр Рибак з Норвегії (1 місце в 2009 році) , Петро Наліч (11 місце в 2010 році). Як правило, в цій же стратегії намагаються виступати і югославські співаки з сумно-просвітленими баладами сербо-хорватською або македонською мовами - розраховують на солідарне голосування колишніх республік СФРЮ.
Автор цих рядків, який помірно симпатизував Бурановським бабусям, вельми радий їхньому саме другому місцю. Цей музичний проект, що почався як просвітницький - для підтримки іміджу угро-фінських мов у молоді (у нинішній Удмуртії взагалі склався цілий етно-футуристичний мейнстрім) - виявився досить вдалою продюсерської ідеєю - чимось на зразок протиотрути перед єврогламуром. (Піч на коліщатках - це здорово, але їхньому номеру була потрібна ще якась фішка - щось на зразок Діми Білана, вилазить з печі зі скрипкою і на ковзанах).
Але, насправді, Бурановські бабусі відкрили найглибшу російську таємницю, від якої в Росії прийнято шарахатися і списувати ці висновки на злісних українських націоналістів або польських реваншистів-русофобів. А саме - про угро-фінське коріння «корінної» Росії - про угро-фінський компонент в етногенезі великорусів, про угро-фінські витоки великоруської простонародної культури. Всі ці личаки, російські народні обрядові пісні з пентатонікою, кокошники, уявлення про близькість потойбічного світу (звідси такий високий рівень самогубств в Угорщині та Удмуртії), навіть специфічна піч - нічого подібного немає ні в українців, ні у білорусів, ні в донських і терських козаків (не кажучи вже про кубанських). Зворушливі Бурановські бабусі як би легалізували в російській маскультурі ідею про те, що один з головних витоків Росії - угро-фінський світ.
Але, насправді, дуже добре, що бабусі не зайняли першого місця - Росії просто фізично (точніше, фінансово) не витримати ще одного Євробачення - поряд із зимовою олімпіадою 2014 року в субтропіках. В ефективних країнах Єврочемпіонат з футболу, олімпіада або Євробачення - це щастя: розвиток і оновлення інфраструктури, позитивне позиціонування країни, приїзд туристів, гарний настрій тощо. А в неофеодальних країнах - типу Росії чи Україні - це страшне навантаження на бюджет, космічних масштабів корупція, знищена природа, обмануті надії, одноразові льодові стадіони-гіганти високо в горах.
Але колись і в Росії, і в Україні все буде інакше. І ось тоді перемога на Євробаченні, проведення світового чемпіонату з футболу або олімпіада стануть тріумфом, а не бюджетними жахом.
А поки Євробачення показує, що кожна з маркетингових стратегій може бути успішною, але суспільні очікування - за пронизливістю і «новою щирістю». До речі, і в українській політиці теж - особливо на тлі збанкрутілих старих політичних «співаків» і ще більш старих «пісень про головне»...
Андрій Окара
