ДУМКА
Спостерігати за політичними дискусіями – справа не для вразливих і слабкодухих. Принаймні, психіатри радять людям, схильним до невротичних проявів, уникати великих скупчень людей, мітингів, поменше дивитися телевізор. Словом, не перейматися і не занурюватися. А то не випливеш.
Але куди ж тут в Україні дінешся від цих політичних реалій? Який телеканал не ввімкнеш – голосують і галасують. Вчора навіть якась глядачка прямо з ефіру закликала на голови народних депутатів матроса Желєзнякова. Мовляв, скільки ж можна «іздєваться над людьми».
Взагалі-то тривожити без особливої потреби тіні померлих - є небезпека, можуть матеріалізуватися. І невідомо, в якому настрої будуть.
Особливо, коли це не тінь, скажімо, батька Гамлета, а того таки хрестоматійного матроса-балтійця, начальника охорони у Таврійському палаці у Петрограді, де в січні 1918 року зібралися депутати Установчих зборів. Ще була надія на мирний розвиток подій після Жовтневого перевороту, але з сакраментальної фрази Желєзнякова про те, що «караул втомився», почалися розстріли демонстрацій, репресії проти небільшовицьких партій, закриття газет, і загалом - громадянська війна, і наше все, що й досі не відпускає, як тяжкий сон.
А чого власне очікувати від українського політикуму? Хто сумнівається, що це не плоть від плоті нашого рідного народу? І чому народні депутати мають демонструвати якусь особливу етику, поводитися у стінах Верховної Ради інакше, ніж звичайні люди поводяться на вулицях, у чергах, у тісняві міського транспорту? На яке дзеркало кивати при цьому?
Якщо люди не можуть привчитися мирно співіснувати у межах однієї квартири, під’їзду, подвір’я, то де гарантія, що вони можуть досягати якогось політичного консенсусу, опрацьовувати і реалізовувати якісь програми чи домовленості?
Зовсім не досить просто закінчити Гарвард, щоб зватися джентльменом, треба ще мати такого дідуся і батька, які закінчили б той же універ у Гарварді.
Таких в Україні не маємо. Тож інших депутатів для нас не буде. Хіба що знову закличемо якихось варягів на наші землі або з кимось возз’єднаємося. Але й з того нічого гарного не вийшло.
Отже, нікуди не дітися від особливостей національного характеру – гетьманщина і хуторянство у нас на генетичному рівні. Поляк не може жити без гонору, росіянин - без царя в голові, а українець – без анархічного заперечення влади над собою. Обкидати багнюкою ближнього, який вибився у гетьмани,- це свята і демократична традиція козацтва. Її неухильно сповідуємо і по сьогодні, вважаючи Верховну Раду у кращому випадку серпентарієм, а то й просто «дуркою», де шукають «ширку».
То, може, в країні не вистачає указу про відповідальність не лише за заперечення Голодомору і Голокосту, а й за заперечення чи приниження авторитету інститутів державної влади в Україні? Від потурання охлократичним настроям застерігає світова історія розвитку держави і суспільства.
І парламент, і Президент, і уряд, і політичні партії є неодмінними елементами державного устрою, ясна річ. Так само аксіома, що в їхній діяльності можуть бути хиби, непопулярні рішення, але чому дозволяємо собі попльовувати на них огульно і зверхньо, мовляв, ну й дурні ж ви усі?
За кожною помилкою чи недоліком стоять конкретні персони, посадові особи, які мають за це відповідати, зазнавати критики, громадського осуду.
Можливо, вони - сукині сини, але наші сукині сини.
Просто мазати дьогтем підряд усе, що є носієм клейнод української влади на різних її рівнях - це є виявом нігілізму, «отрицаловки», кажучи сучасним сленгом, це означає внутрішню міграцію, ту саму анархічну відстороненість від влади, яка вже не раз призводила українців до суспільних потрясінь.
Якщо не поважати свою владу, є реальна загроза бути привченим чи змушеним поважати чужу. Без питань.
Олег Савицький, м. Київ
