«Довідка УНІАН. 20-річний студент Ігор Індило помер у Шевченківському РУВС Києва в травні 2010 року – дільничний міліціонер забрав Індила з одного із гуртожитків у відділення міліції, а на ранок батьків попросили забрати тіло хлопця з моргу»...
Коли я це писала вперше – в травні 2010 року – навіть дихалося важко. У Києві? У відділку міліції? Забрали з гуртожитку? Забрати з моргу?
«...У прокуратурі заявили, що смерть студента стала наслідком службової недбалості і перевищення повноважень з боку двох працівників правоохоронних органів...». Так, у Києві, у відділку міліції, забрати тіло.
І якби не обурені студенти – товариші загиблого хлопця – які звернулися на телебачення, а потім пішли з протестом під міліцію та привернули увагу ЗМІ, не набула б ця історія розголосу, і ще одне молоде життя, доля, непомітною одиницею вмерло б вдруге – у надрах нудної й мало кому потрібної статистики.
Але хвилею публічного резонансу справу студента Індила винесло на саму гору, і у серпні того ж 2010 року із матір’ю померлого хлопця вже зустрічався сам Президент.
«Надія тільки на Вас, що Ви дійсно проконтролюєте цю справу і буде встановлена істина... я не хочу, щоб це повторилося з іншими дітьми», – сказала тоді мати.
«Я з першого дня і до сьогодні зацікавлений у тому, щоб ми знайшли істину… Ви зацікавлені як постраждала людина, я – як Президент у тому, щоб в країні був порядок, щоб люди були захищені від свавілля чиновників. Це моя принципова позиція», - сказав тоді Президент.
На президентському сайті (http://www.president.gov.ua/news/17767.html) досі зберігається це повідомлення, а на фото можна побачити, що глава держави, сам батько двох синів, дійсно переймається горем жінки, в якої через дії або бездіяльність представників цієї держави сина вже немає.
«Глава держави підкреслив, що довіра, виказана йому на виборах, зобов’язує його завжди бути на стороні людей, тому хід розслідування цієї справи він тримає на особистому контролі», - написала тоді прес-служба Президента.
Було розслідування, був суд.
«5 січня 2012 року Деснянський райсуд засудив дільничного Сергія Приходька, обвинувачуваного у причетності до загибелі Індила, до 5 років позбавлення волі з відтермінуванням відбування покарання на два роки. Перед тим суд закрив кримінальну справу стосовно ще одного підсудного - старшого інспектора Шевченківському райуправління міліції Сергія Коваленка. Цю справу за ч. 1 ст. 367 (службова недбалість) Кримінального кодексу України було закрито на підставі акту амністії»...
Але адвокати сім’ї померлого у міліції хлопця добилися, щоб Апеляційний суд направив справу за фактом смерті студента Індила на новий судовий розгляд. І 18 липня вже поточного, 2013 року, Деснянський райсуд Києва розпочав її розгляд по суті.
На сьогодні кільканадцять засідань нового суду вже відбулися. Ось чергове було й у четвер. Яка картина? Сумна. Суд розглядає, суд переносить. Переносить засідання через неявку чергового свідка, або черговий свідок вчергове нічого не пам’ятає – бо «багато часу минуло». І так по колу.
Сьогодні, три з половиною роки потому, під «надцятою» новиною про те, коли буде наступне судове засідання (на яких, до речі, обвинувачувані поводяться невимушено, вільно, переможцями, а потерпіла родина – пригнічено), коли вкотре копіюєш: «Довідка УНІАН. 20-річний студент Ігор Індило помер у Шевченківському РУВС Києва в травні 2010 року...», стає сумно і гидко. Сумно за людей, гидко за систему. Непереможну, незламну. Яка навіть Президента нахабно виставляє людиною, яка лише дає обіцянки...
А що залишається матері?.. Затамувавши подих, сподіватися, що суд все ж таки ухвалить справедливе рішення?.. Яке не поверне сина, але встановить істину. Яку їй, матері, що поховала дитину, колись пообіцяли на найвищому рівні.
