На європейських та світових медійних ринках зараз відбуваються непрості трансформації — вони переживають часи стагнації. І в світі, і в Європі, і в Україні скорочуються наклади друкованих видань. Тому нам слід уважно вивчити це питання та підходити дуже збалансовано і уважно до питання мови друкованих ЗМІ. Хоча одразу зазначу, що підтримую квотування і прийняті зміни до Закону щодо мови аудіовізуальних засобів масової інформації.

Бажання, щоб український споживач мав можливість споживати продукт рідною мовою, — цілком справедливе. Адже за останні кілька десятиліть ми бачили російську домінанту, яка підтримувалася з боку Росії, тобто у друкованих медіа в Україні переважала російська мова. За таких умов українська мова просто відходила на манівці. Але зараз, коли перед ринком преси постали зовсім нові виклики, ми повинні дбати про те, щоб споживач мав можливість отримувати інформацію українською мовою.

Але, з іншого боку, ми повинні уважно стежити за тим, що відбувається на ринку, і яким чином можна допомагати розвитку українського ринку преси. Тому, коли ми говоримо про квотування, слід врахувати чимало моментів. В Україні існує гарний приклад тижневика «Дзеркало тижня», який виходить і українською, і російською мовами. Це видання є певним інтелектуальним клубом і забезпечує споживачів якісною інформацією.

Відео дня

В експертному колі вже обговорювалося питання мови видань, і Асоціація видавців періодичної преси та інші фахові об’єднання дискутували, як це краще зробити. Зокрема, одна з експерток зазначала, що потрібно було б, аби жіночі глянцеві журнали теж виходили українською мовою, бо традиційно у своїй більшості вони російськомовні. Та й взагалі, коли ми приходимо до магазину або до кіоску «Союздруку» ми бачимо обмеження можливостей споживача отримувати інформацію рідною мовою.

Потрібно розвести два рівні — загальнонаціональний та регіональний. І знайти баланс між питанням, як забезпечити споживача україномовними друкованими ЗМІ, і як при цьому не задушити ринок друкованої преси.

Які це мають бути квоти — ще варто розмірковувати. Варто було б радитися з керівниками загальнонаціональних медіа, на які б квоти вони готові були б піти, а також як вчиняти із регіональними медіа.

Зрозуміло, що багато керівників медіа будуть казати: «А в який спосіб це реалізувати? Як ви це бачите? Де нам знайти гроші на переклад?». Найчастіше такі питання можна почути від невеликих газет, які існують у регіонах. Тому слід виходити з різних позицій і враховувати періодичні видання регіонів, які мають незначні наклади, та друковану пресу загальнонаціонального масштабу. Адже велика газета, яка існує в Україні і виходить значним накладом — 150-200 тисяч примірників, може собі дозволити перекладати українською мовою частину свого тиражу. Це буде нормально і не потребуватиме великих витрат на переклад. Для маленького регіонального видання, що виходить накладом 3-5 тисяч, це було б непросто.

Тож ще доведеться намацати, що це має бути. І, я думаю, нам потрібно розвести ці два рівні — загальнонаціональний та регіональний. І знайти баланс між питанням, як забезпечити споживача україномовними друкованими ЗМІ, і як при цьому не задушити ринок друкованої преси.

Чи потрібно на законодавчому рівні зобов’язати Інтернет-видання, що зараз існують виключно російською мовою, запустити українську версію? Я так не думаю. Це все-таки має бути добровільна практика.

Що стосується Інтернет-видань, то тут ситуація дещо простіша, тому що можна просто запускати дві версії сайту — україномовну та російськомовну. Причому деякі сайти перекладають просто Google-перекладачем свої тексти з російської українською мовою — звісно, виглядає це смішно, але принаймні вони намагаються. Мені сподобалася логіка, наприклад, видання «Новое время»: вони мають перемикач на сайті з російської на українську мову і навпаки, вони навіть пишуть: «Цей матеріал ви можете прочитати українською мовою». З точки зору культурних можливостей і простору, це надзвичайно важливо. Для підтримки культурного середовища та мовної ситуації це було б дуже добре, якби Інтернет-видання практикували таку логіку.

Чи потрібно на законодавчому рівні зобов’язати Інтернет-видання, що зараз існують виключно російською мовою, запустити українську версію? Я так не думаю. Це все-таки має бути добровільна практика. Якщо тиснути на законодавчому рівні, то навряд чи ми зможемо досягти успіху. Адже буде багато питань до того, чим буде забезпечена ця обов’язковість, для кого вона буде — для всіх сайтів чи певного спрямування та охоплення аудиторії. Це — величезна дискусія. Зараз ми живемо в світі конвергентної журналістики, де існують величезні портали. І зобов’язати їх перекладати весь продукт буде досить складно.

Чому виявилося легше вирішити «мовне питання» з телебаченням і радіо, ніж із пресою? Тому що у цій сфері є дуже гарний досвід країн-членів Ради Європи та рекомендації Ради Європи. Тобто практично ми маємо дуже добре напрацьовану базу, тому це легко пішло на радіо і ТБ. Крім того, це також питання компромісів гравців ринку, адже коли зацікавлені сторони знаходять компроміс, це дає добрий результат. Згадаймо, як вирішувалася ситуація із кінопродуктом — жодних застережень немає. Коли це робиться поетапно і з консультаціями учасників ринку, тоді знаходиться компроміс.    

Тарас Петрів, медіа експерт, журналіст, президент фундації «Суспільність», заступник директора з міжнародного співробітництва Інституту журналістики КНУ ім. Тараса Шевченка