Дитячі суїциди – це трагедія, яку складно сприймати раціонально. Але лише виокремивши проблему від паніки можна буде щось з цим зробити. Не повернути тих, хто вмер. Але не дати вмерти іншим.

Торік в Україні смерть дитини від самогубства наступала раз на три дні. До поліції надходять повідомлення про чотири спроби щодня. Насправді, як показують міжнародні дослідження, на кожен суїцид – 20 спроб його здійснити. Тому не дивно, що ми майже щодня про них чуємо. Та це ще не все.

Дитяче самогубство – це те, що завжди стає повідомленням №1. Тому про одну й ту ж саму смерть нам будуть розказувати звідусіль. У соціальних мережах будуть ще декілька днів перепощувати інформацію. А «жовті» ЗМІ смакуватимуть тему і робитимуть тиражі на смерті. І їм пофігу всі ці «ефекти Вертера», коли повідомлення про суїцид з подробицями створює ефект доміно – штовхає іншу людину здійснити самогубство тим же шляхом, що і попередник.

І це все накручуватиме нас. Створюватиме враження, що ми вступили в еру дитячих самогубств. Але ніякого різкого зростання немає. Є зосередження уваги громадської думки на проблемі. Є паніка. І той же ефект Вертера, який створює враження що всіма суїцидами керує чийсь злий розум, якась «чорна рука».

Людська психіка не налаштована шукати комплексного підходу. Це дуже складно – змусити батьків говорити з власними дітьми, формувати критичний світогляд у наших дітей, створювати альтернативні соціальні ролі для дітей, над якими знущаються, водити власних дітей до психолога, ходити до нього самому, формувати в оточуючих позитивний настрій. Тим більше тут треба напружуватись. Людська психіка шукає простих виходів. Простих причин. І вони часто у чомусь новому. Зараз – у соцмережах (челенджах чи «групах смерті»). Вчора – у фільмах. Століття тому – у книгах і грамотності. Можливо, мільйон років тому – просто у здатності розмовляти і передавати інформацію.

Але. Жодна «група смерті» не примусить дитину вбити себе, якщо у дитини не було попередньо такого бажання. Тому, як би не намагались демонізувати соціальні мережі, створювати з «кураторів» суперманіпуляторів, убиває дітей байдужість близьких. Жоден челендж не вб’є дитину, в якої є критичне мислення та яка спроможна приймати самостійні рішення.

Та варто зазначити, що навіть розмови про «групи смерті» створюють рекламу подібним групам та дозволяють заробляти на темі смерті. Мета створення таких груп може бути різна - гроші, слава, самооцінка, цікавість теми (смерть - це ж табу, дорослі про це не говорять з дітьми). Або ж - це шлях спецслужб через наш страх втручатись і контролювати соцмережі. А фактично – отримати доступ до наших особистих даних і переписки в мережі. Використовуючи наш страх вбивчих соцмереж. І про це теж варто пам’ятати, коли перепощуєте якісь страшилки.

Як у кожній соціальній проблемі тут є два виходи. Покарати чи розв’язати. Швидкий і безтолковий шлях – знайти крайнього і покарати (забрати телефон, заблокувати інтернет, заборонити дитині сидіти в соцмережах). І довгий, дієвий і комфортний – тривала робота, в основному, над собою - над власною неувагою, або, навпаки, надмірною увагою до своєї дитини.

І коли наступний раз кричатимуть про «групи смерті», про челенджі – це свідчитиме лише про те, що ми пішли коротким шляхом. В нікуди. Що ми відкрили полювання на відьом, а не на розв’язання проблеми дитячих суїцидів.

Богдан Петренко, заступник директора Українського інституту дослідження екстремізму

Читайте останні новини України та світу на каналі УНІАН в Telegram