Весняний карантин, коли без будь-якої перевірки й контролю сімей 42 тисячі дітей з інтернатних закладів було відправлено по домівках, тема служб у справах дітей та центрів соціальних служб в Україні набула «нових кольорів». І зараз, перед початком нового локдауну, варто бути готовими до проблем, з якими можемо стикнутися. Для того, щоб їх зрозуміти, ЮНІСЕФ, Мінсоцполітики та Громадська спілка «Українська мережа за права дитини» реалізували спільний проект «Оцінка та реагування на виклики у сфері захисту прав дітей під час пандемії COVID-19».

Результати моніторингу свідчать – варто говорити не лише про проблеми дітей, але й про проблеми працівників служб у справах дітей та центрів соціальних служб.

Багато сімей і дітей залишаються поза увагою системи. І ще гіршою ситуацію робить адмінреформа

Перше – для раннього виявлення сімей, які можуть опинитися в складних життєвих обставинах, та їх подальшого супроводу, потрібні соцпрацівники на місцях, які будуть виходити до родин, робити оцінку, бачити ризики для такої родини, спільно з родиною створювати план дій щодо її підтримки та контролювати його виконання, залучаючи провайдерів різних послуг для допомоги родині… Нині таких працівників мало, а навантаження на них – понаднормове. Це значить що багато сімей і дітей залишаються поза увагою системи. І ще гіршою ситуацію робить адмінреформа. В ній, на жаль, виявилося багато білих плям, особливо щодо подальшої долі і служб у справах дітей, і центрів соціальних служб районного рівня: куди, як і в якому обсязі будуть передані їхні повноваження, хто має займатися вирішенням цього питання на національному та місцевому рівнях…

Утворені ОТГ ніяким чином не сприяють збереженню спеціалістів, які вже мають значний практичний досвід, відповідні освіту й рівень. Ліквідується район (його частина входить до складу новоствореного), а разом з районом ліквідується і районний центр соціальних служб. Керівники ОТГ з різних причин — від нерозуміння до небажання — не створюють їх у себе в громадах або не беруть на роботу фахівців, які раніше працювали в районі. Професіоналів відправляють в центр зайнятості. Так втрачається ресурс, а отже і можливість працювати як на превенцію з кризовими сім’ями, так і з тими, що вже опинилися в складних життєвих обставинах.

Але не можна не сказати й про позитивний досвід. Там, де протягом трьох років обласними центрами соціальних служб велася щоденна наполеглива робота, центри зберігаються, створюються сільські центри надання соцпослуг, і всіх фахівців забирають новостворені громади. Про таке я чую, наприклад, від колег з Черкаської та Житомирської областей.

Звісно, так мало би бути по всій країні, але, на жаль, цей досвід не став розповсюдженим. Тому наразі районні центри соціальних служб і служби у справах дітей переважно знаходяться в абсолютній прострації — що і як буде. По службах у справах дітей взагалі катастрофа - вони не знають, що і куди передаватиметься.

Соціальні працівники потребують юридичної, психологічної і педагогічної підготовки

Звідси друге - зневіра і вигорання, виснаження людей, в яких часто немає нічого, що б зміцнювало престиж професії й тримало на роботі. Згідно з проведеним опитуванням, про яке я згадувала вище, зі знеціненням 18,3% опитаних стикаються часто, 69% - іноді, і лише 12,7% - майже ніколи. Найчастіше знецінювання соцпрацівники відчувають з боку суспільства (44,1%).

Соціальні працівники потребують юридичної, психологічної і педагогічної підготовки. Зокрема, самі відзначають, що через колізії в законодавстві і його невідповідності реальній роботі на місцях, всі проблеми вирішуються в процесі, а головним є людський чинник. Тобто для виконання своєї роботи соцпрацівникам потрібна допомога, щоб розібратися, наприклад, у величезній кількості нових постанов.

При цьому дуже часто самі знаходяться в складних життєвих обставинах, бо зарплати у сфері — низькі, а психоемоційні навантаження - надважкі. Ризики ж, на які наражаються соціальні працівники, більші, ніж у представників багатьох інших професій: соцпрацівник ніколи не знає, з чим зустрінеться — з ВІЛ, туберкульозом, гепатитом, а зараз ще й з ковідом.

За весь період пандемії соцпрацівники не залишались вдома ні на день, хоча в них є власні сім’ї і ризик зараження був надзвичайно високим. Коли надходила інформація про факти жорсткого поводження з дітьми, вони йшли на роботу. Часто не маючи транспорту і засобів індивідуального захисту. Наприклад, у Волинській області соцпрацівники призупинили свою роботу тільки тоді, коли область було оголошено «червоною» зоною. Насправді це — героїчна робота. І я б хотіла це підкреслити.

Якщо до центрів соціальних служб ставлення в цілому більш позитивне, то служби у справах дітей часто сприймаються передусім як каральний орган

Ще одна величезна проблема, з якою стикаються соцпрацівники, пов’язана з багатьма стереотипами, які існують в суспільстві щодо цієї професії. Якщо до центрів соціальних служб ставлення в цілому більш позитивне, то служби у справах дітей часто сприймаються передусім як каральний орган, який має вилучати дітей з  кризових сімей. І якщо він цього не робить, то, не надто розбираючись у причинах, службу часто звинувачують у бездіяльності. А якщо робить — у жорстокості і бездушності.

Та навряд чи хтось знає, що звернення в суд про позбавлення батьківських прав співробітники служб у справах дітей дуже часто подають за власні кошти. Незавершеність судової реформи призвела до того, що такі справи розглядаються в судах роками і нерідко завершуються відмовою суду позбавити прав небезпечних для дитини батьків, що зменшує готовність служб до наступних позовів в рази. Дітей не вилучають з небезпечних родин, оскільки їх потім немає, куди дівати – на місцевому рівні не створюється необхідна кількість альтернативних форм сімейного виховання.

Підтримати працівників служб у справах дітей та центрів соціальних служб, навчити їх дбати про себе в той час, коли потрібно дбати про інших, та оцінити вплив зовнішнього та внутрішнього знецінення на особистість та ефективність роботи соціального працівника були покликані групові супервізії, які проводилися в межах спільного проекту ЮНІСЕФ, Мінсоцполітики та «Української мережі з прав дитини» й виявилися дуже затребуваними.

Попри це, на жаль, останнім часом кількість повідомлень про невдалий пошук і визначення дій щодо захисту дитини зростає. Служби у справах дітей та центри соціальних служб зараз або збирають речі, бо ліквідовуються, або створюються при відділах освіти або соцзахисту та потребують консультацій та роз’яснень щодо нового статусу і нових повноважень. Також гостро стоїть питання й для прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу та інших альтернативних форм щодо того, хто буде ними опікуватись, коли райони трансформуються, чи буде окреме рішення на період такої трансформації.

Через брак фахівців соціальної роботи, через те, що у сфері захисту прав дитини постійно відбуваються якісь пертурбації, професіонали, які пропрацювали в галузі багато років, неодноразово навчені різноманітним методикам, йдуть. І ми стикаємося з тим, що є громади і населені пункти, в яких немає жодного фахівця соціальної роботи. Цю функцію ніхто не виконує, не бачить сім’ї, які потребують підтримки, не спілкується з ними. Але, по суті, фахівець соціальної роботи — це місток, через який така сім’я може дістатися до життєво необхідних їй ресурсів. Це людина, яка може вчасно виявити проблему, зрозуміти й ідентифікувати її та оцінити, яка допомога потрібна сім’ї для того, щоб вона не опинилась на дні.

Служба у справах дітей має контролювати захист прав дитини і, в ідеалі, реагувати в тому числі на випадки жорстокого поводження з дітьми

Центр соціальних служб — це структура, яка має надавати соціальні послуги. А служба у справах дітей — контролювати захист прав дитини і, в ідеалі, реагувати в тому числі на випадки жорстокого поводження з дітьми. Якщо цих служб немає, то і реагувати немає кому. Немає кому виявляти сім’ї в складних життєвих обставинах, працювати з ними, тим самим запобігаючи потраплянню дитини в інтернатний заклад. У поліції, структурах освіти та охорони здоров’я процедури реагування інші. 

Соціальна сфера — дуже чутлива. Вона миттєво реагує на несприятливі зміни. Реагує дитячими стражданнями. І страшних історій стає ще більше.

Дар’я Касьянова, ГС «Українська мережа за права дитини»