Всі ми пам’ятаємо про підступний напад Японської імперії, яка тоді була союзником Гітлера, на США у Перл-Харборі у грудні 1941 року. Але до того економіки США та Японії були тісно "переплетені" та взаємозалежні. У часи Першої світової війни вони взагалі були союзниками. Але сталася війна, якій передували американські мита та ембарго на поставки у Японію ресурсів. Саме те, що зараз Вашингтон намагається робити проти Китай.
Саме тому важливо озирнутися назад та подивитися на те, як розвивалися відносини тодішніх США з Японією. Бо є велика ймовірність, що, хай і інакше у деталях, але загалом події між Америкою та Китаєм розгортатимуться схожим чином.
Що ж відбулося між японцями та американцями на початку двадцятого сторіччя? Стався японській експансіонізм, який зустрівся з американськими спробами грати у світового гегемона.
Експансіонізм був як територіальний, так і економічний. Причому спочатку японці розвинули свою економіку та промисловість, якій постійно бракувало ресурсів та ринків збуту. І вже як наслідок розвитку промисловості без власних ресурсів почалася експансія територіальна, щоб ці ресурси отримати.
Піком першого етапу мілітаризації та промислового розвитку Японії стала Російсько-японська війна 1904-1905 років за контроль над ресурсами у Кореї та китайській Манчжурії.
Японці тоді розгромили росіян на суші та морі, але посередництво американців під проводом майбутнього президента Теодора Рузвельта призвело до того, що японці отримали значно менше територій (а отже й ресурсів), і взагалі не отримали контрибуцій від Ніколая ІІ.
Це важливо, адже японці вклали у цю війну основний свій фінансовий ресурс, через що у Країні вранішнього сонця потім почалася затяжна економічна й політична криза і хвиля розчарування у американцях. Достатньо сказати, що щойно японці дізналися про "принизливий" мирний договір з Російською імперією, як сталися масові заворушення, в ході яких лише у Токіо загинули 17 осіб, більше тисячі зазначали поранень, а 70% поліцейських дільниць були знищені натовпом. Згодом японський прем’єр пішов у відставку.
Хоча статус "великої країни" японці, все ж, собі вибороли. Але повністю на рівних з західними імперіями їм виступити так і не дали. Навіщо ж так вчинили американські "посередники", які "топили" тоді теж на користь росіян? Бо Рузвельт розумів, що у довгій війні Японія не витягне суперництво з Росією і цим тиснув на Токіо, змушуючи їх піти на поступки росіянам та стати "молодшим партнером" США. Втім, це не завадило японцям анексувати Корею вже 1910 року.
У той час японці робили ставку на Британію. І саме як британський союзник вступили у наступну війну – Першу світову. Британці якраз не були проти того, щоб з Японії зробити потужного місцевого гравця, який би стримував експансіонізм Російської імперії.
Примітно, що й зараз британці більш радикальні проти росіян, ніж американці, й намагаються посили Україну зі схожих мотивів.
Метою американців було не стільки помирити сторони, скільки самим "вклинитися" у цей регіон та загальмувати зростання й експансію Японської імперії, що загрожувало вже іншим західним метрополіям, які теж хотіли "поласувати" територіями занепадаючої Китайської імперії та її васалів (Корея до захоплення японцями теж була васалом китайських імператорів).
Тоді до Японії збільшилися поставки саме американських товарів, що до 1940-х років призвело до майже повної залежності японської промисловості від американських сировини та комплектуючих. Примітно, що республіканець Рузвельт за таку миротворчість отримав навіть Нобелевську премію миру. Це дещо схоже на потуги Дональда Трампа, хоча Рузвельт був якраз прихильником відмови від ізоляціонізму та автором політики "світового поліцейського", що пізніше було втілено у концепції Ліги націй Вільсоном.
Під час же Першої світової війни ситуація повторилася. Попри те, що японці були у складі Антанти – тобто переможців, які ділили заморські території "Другого рейху", - сама Японія отримала від цієї перемоги найменше колоній, але понесла найбільше витрат (порівняно з обсягами економіки).
Як і минулого разу, знов за підсумками війни сталася чергова економічна й політична криза, яка через декілька років й призвела до приходу до влади у Токіо мілітаристів – тобто військових. Які й утворили режим, наближений до гірших фашистських та нацистських практик проти підкореного населення. Та й проти самих японців – опозиції теж тоді вже не було. Достатньо прикладу, що японського прем’єра Інукаі Цуйосі – представника ліберальних кіл у владі, було вбито, після чого всю повноту влади отримали генерали, які знов вторглися до Китаю.
Це все відбувалося у 1920-1930 рокі на тлі промислового розвитку та… найгострішої економічної кризи. Справа у тому, що гроші вкладалися у армію та ВПК, а цивільні сектори страждали. Населення біднішало. І єдиний вихід багато хто бачив у територіальній експансії задля ресурсів та нових ринків збуту.
Передусім у Китаї, де після революції був повний хаос. Але західні країни ще у 1920-ті роки прийняли резолюцію про "неподільність Китаю" та "Угоду дев’яти держав", хоча самі активно ділили його на зони впливу під дещо цинічною назвою "політика відкритих дверей". Це була саме американська доктрина, у основі якою був вільний доступ передусім американських товарів на китайські ринки та доступ до китайських ресурсів. І нікого іншого вони туди пускати не хотіли.
Коли японці почали експансію у Манчжурії, то ці дії на Заході трактували саме як порушення "Угоди дев’яти держав". Після чого ввели санкції. А у 1940-ві – пряме ембарго на нафту та інші ресурси, які Японія отримувала від США та західних країн.
Таким чином Рузвельт (вже інший Рузвельт – Франклін був далеким родичем Теодора, але з тим же ставленням до японців) намагався досягти капітуляції Японської імперії без війни. Бо без західних ринків та ресурсів, без палива, яке отримували з нафти у американських та британських колоніях, японська промисловість не могла протриматися довго.
Станом на 1940-й рік японці отримували 34% нафти зі США, а станом на 1941 рік ця частка досягала у окремі періоди 90% через зниження постачання з інших країн. У звітах імператору повідомлялося, що запасів нафти у Японії вистачить лише на 2 роки, а в разі війни – на 1,5 роки.
Дещо схожа ситуація була з металом. Особливо з більш рідкісними металами, типу вольфраму, який тоді активно використовувався для виробництва снарядів.
Власне, через це японці так і не створили за часи Другої світової протитанкові гармати, які були б співставні за пробиттям до європейських.
Важливо те, що японцям у 1941 році фактично було поставлено ультиматум – або піти на поступки й стати "молодшим партнером" США, або спробувати досягти результатів військовим шляхом. Після досвіду Російсько-японської війни та 30 років без військових поразок, японці були дуже самовпевнені й вважали, що знищення американського флоту у Перл-Харборі змусить американців піти на поступки по територіях та зняти ембарго. Але не так сталося як гадалося. І, врешті, ресурсів у японців дійсно не вистачило, хоча на початку вони були краще озброєні та підготовлені ніж американці.
…Ще нещодавно США та Китай були найближчими торговими партнерами - хай і не союзниками, як з японцями у Першій світовій, але американська та китайська економіки після 1970-х років розвивалися як єдиний промисловий комплекс.
Західні компанії масово переносили виробництво у Азію, а якось протидіяти зростанню економічної міці Китаю американці стали лише за попередньої каденції Трампа.
Зараз же ситуація загострюється чи не щодня. "Перехоплення" китайських літаків та кораблів у водах довкола Тайваню та Філіппін стаються регулярно. Міністр оброни США прямо заявляв, що вбачає КНР головною загрозою, й що США готуються до всіх сценаріїв.
Та ж спроба "підкупити" РФ українськими територіями, щоб Кремль перестав постачати ресурси до КНР, чия промисловість "перетравлює" значно більше сировини, ніж може отримати всередині Китаю, теж має розглядатися у цьому контексті. Як і угода з Іраном, який теж є постачальником нафти до Піднебесної. Та ж ситуація з рідкісноземельними металами – якщо Трамп вже "не виключає" військового загарбання Гренландії під приводом: "щоб не дісталися китайцям", то це вже багато про що каже.
Ситуація стала настільки загрозливою, що, після тестування водневої неядерної бомби китайцями, держсекретар Рубіо 23 квітня змушений був публічно заявляти, що американці хочуть "запобігти війні з Китаєм".
Щоправда заявляв у такий спосіб, що фраза отримала зовсім інший сенс. Адже досягти цього американці, зі слів Рубіо, планують тим, що є "достатньо сильними, щоб змусити їх (китайців) зрозуміти, що вони ніколи не зможуть виграти у Сполучених Штатів". Це не заклик до миру. Це ультиматум. Такий, як колись американці зробили японцям, але саме війну собі й "привезли".
Чи дійсно США здатні перемогти сучасний Китай - питання відрите, адже війна буде біля берегів, власне, Китаю. Що полегшує логістику їм та ускладнює американцям.
Захоплювати Штати китайці й не планують, а для агресії проти сусідів зброї вже вдосталь. Хоча вони продовжують озброюватись ще більше. Бо озброюються й сусіди. Якщо все довкола вже "засипано порохом", то достатньо буде одного спалаху, навіть випадкового, щоб ситуація "вибухнула".
А Китай - це не острівна Японія, для якої війна завжди була перегонами з часом через обмеженість ресурсної бази на островах. Китай - це величезна континентальна "імперія", в якої є залежні країни, такі як РФ або КНДР, які готові постачати сировину, зброю, а може й "добровольців" проти американців.
І спроби Трампа перетягти Путіна на свою сторону, пішовши на поступки росіянам у Європі, виглядають дещо наївно та недолуго (адже залежність економіки РФ від КНР вже така, що китайці можуть обвалити її миттєво за наявності такого бажання). Втім, не менш наївною була політика "вмиротворення" Гітлера та тієї ж мілітаристської Японії перед Другою світовою.
З іншого боку, комуністичний Китай ще не переміг у жодній війні. А остання велика спроба – "спеціальна військова операція" проти В’єтнаму коштувала КНР не лише людських й економічних втрат, але й втрати влади маоістами та зміни партійних кланів на верхівці. Яких лише "товариш" Сі зміг посунути з насиджених місць.
Ситуація зараз вкрай непроста, але ще не безнадійна. Бо США від КНР залежать значно більше, ніж 80 років тому залежали від Японії. А це зменшує ймовірність "різких рухів" американської адміністрації. Тому й по митах Вашингтон вже вводить "виключення". КНР від США також дуже залежна і тому Сі теж вкрай обережний.
Втім, подальший тиск Трампа на КНР з ультимативними "угодами" та загальний хаос у світі, спровокований ним же, все одно загрожує дати "іскру", яка "пілпалить" Азію і всю світову економіку. Досвід відносин з Японією та "митних війн" наочно показує, що може статися через такі "угоди через примус".
Андрій Попов
