«Ми цілком довіряємо Польщі та Україні. Хотів би подякувати обом урядам за їх зусилля. Я щасливий бачити перемогу України і Польщі», - сказав на вчорашній прес-конференції у Києві президент Європейської футбольної спілки Мішель Платіні, що приїхав в столицю України презентувати офіційний логотип «Євро-2012».
Футбол, звичайно, далеко не вся складова міжнародних стосунків України, але реверанс Платіні на адресу саме урядів двох країн-сусідів і його слова, що, підтверджуючи право на проведення Євро-2012 в Україні, «УЄФА хотіла, щоб футбол відкрився на Схід» напередодні президентських виборів мають для нас, погодьтесь, дещо інше забарвлення.
Свіжа перемога на ринзі Віталія Кличка нагадала, як давно Україна не здобувала перемог міжнародного рівня не у спорті, а на політичному ринзі. Здавалося, після світових фіаско епохи Кучми нижче ми впасти вже не можемо. Може й не впали. За останню п’ятирічку скандалів на кшталт «Гонгадзегейту» чи «Кольчугагейту» ніби й не було. Але було ще більш образливе для національної гідності розчарування, падіння інтересу. Воно наступало не хвилями – внаслідок якихось незугарних дій офіційного Києва, - а поступово й невблаганно. Як ніч.
Сьогодні Україна для цивілізованого світу в пітьмі, імлі. В сутінках Європи. Тому так спрагло вхоплюються будь-які реакції єврочиновників будь-якого рангу. І – з огляду на ті ж президентські вибори в Україні – так під мікроскопом розглядається реакція представників традиційних демократій на наш з вами «кандидатський корпус». Хто запалить свічку, хто поверне державний потяг назустріч світанку?
«Важка доба потребує сильних лідерів. Ви маєте всі можливості, аби завести Україну до ЄС»,- сказав днями президент Європарламенту Єжи Бузек, звертаючись до прем’єр-міністра України, коли Юлія Тимошенко перебувала з робочим візитом в Німеччині. Звучить обнадійливо.
Справді, Тимошенко запевнила, що її уряд «робитиме все, аби президентські вибори в Україні відбулись відповідно до європейських та демократичних принципів – чесно й прозоро». І вже за кілька днів Віктор Янукович підписує розроблений Партією регіонів «Кодекс чесного ведення виборчої кампанії 2010 року», де зобов’язується робити все можливе для забезпечення свободи ЗМІ, не зловживати можливістю позиватися до суду в разі «неправильних» підрахунків голосів, утримуватися від використання адміністративного ресурсу.
Для європейської людини, можливо, читати таке означає певною мірою перевіряти себе на здоровий глузд. Людина претендує на пост гаранта Конституції й приймає «присягу юного піонера», в якій обіцяє не красти й не брехати? А також не бити тих, хто ризикне сказати правду про його негарні вчинки?
Але нічого. Не відразу Москва будувалась. В цьому контексті сам факт підписання Віктором Федоровичем такого кодексу означає, що в свідомості наших «апологетів Сходу» відбуваються тектонічні зсуви в напрямку Заходу. Хай навіть ці порухи викликані заздрістю до європейського рівня прийому Тимошенко та її європейських заяв, що дають західній спільності хоча б якусь гарантію у відстоюванні демократичних цінностей. Відтак, можна сказати, що Тимошенко “підтягує” до європейського рівня своїх опонентів, яких раніше інакше, ніж “євродрімучими” назвати було важко. Для країни це, погодьтесь, зовсім не зле.
До речі, щодо згадуваної всує Москви. Ніхто не каже, що цей вектор стратегічного значення не потребує свого «локомотива» в Києві. Але чи має він бути таким, яким його п’ять років демонстрував нам Віктор Ющенко? Чи має він бути таким «підкаблучним», як це демонструє Віктор Янукович, для котрого виступ під за навіс з’їзду «Єдиної Росії» (без присутності Володимира Путіна й Дмитра Мєдвєдева) – вершина рівня перемовин з «старшим братом»?
Якщо судити по тому, що Віктор Федорович пробує вчитись у Тимошенко та підписує самовидумані кодекси, мода може піти на інший, тимошенківський, підхід.
Справді, Президенту потрібен авторитет. Як в розмові з Ніколя Саркозі, так і в дискусії з Ангелою Меркель, переговорах з Дмитром Медвєдєвим чи за столом з Володимиром Путіним. Цивілізована Україна нікого не відлякує, сильна Україна лише збільшуватиме повагу до нас. І в цьому сенсі, здається, добре, що, намагаючись налагодити стосунки з провідними європейськими лідерами, Тимошенко зуміла не тільки не повернутись до «багатовекторності» Леоніда Кучми, при якій Україна нагадувала флюгер, але й обійтися в стосунках з Росією без «холодної війни».
Проблема в тому, що «війна» сьогодні точиться в самій Україні. Наслідком її буде персона нового президента. Саме від неї значною мірою залежить, в якому напрямку йти нашій державі на міжнародній взагалі й європейській арені. Дуже хочеться вже сьогодні мати передчуття, що вже в 2010-у, за два роки до Євро-2012, Європа «відкриється на Схід». Політика все ж таки має випереджати спорт.
Віктор Дерев’янко (Центр оперативного журналістського реагування)
