Сьогодні прокинулася від незвичного й від того страшного звуку – гілляки дерев, закуті в снігові тенета, ламалися в передранішній сутіні. Страшно, коли чуєш звук руйнації, але ще не бачиш її... М’який, липко-пухнастий сніг, що почався в переддень, сипав усю ніч, і раннього ранку 29 грудня 2009 року за вікном на київській околиці була невимовна краса. Просто згадайте, що ви побачили, коли подивилися за вікно! Невеликі деревця замаскувалися під снігові замети, і лише білі обриси малювали силуети дерев, зробивши зовсім незвичним звичний краєвид. Старий клен перед вікном, майже мій ровесник, ледве втримував важкі, уже підмерзлі кучугурки снігу на своєму потомленому гіллі. Машини біля під’їзду повністю вкрило снігом, і вони перетворилися на абсолютних близнюків, через що їхні власники розпочали день із гри в “снігові наперстки” – “угадай, під якою кучугурою твоя машина”. Сміх – нервовий...
Тривожна краса. Від такої краси не було заспокоєння й тихого замилування – було моторошно. І коли вийшла на вулицю, остаточно зрозуміла – чому. Звичний за багато років житловий масив виглядав ІНАКШИМ. Мій масив, справді неймовірно зелений, з величезною кількістю багаторічних кленів, тополь, беріз, деякі з яких уже стали вищі за дев’ятиповерхівки, із сосновим лісом аж за обрій... А зараз... Зараз я йшла звичною дорогою вздовж будинків до автобусної зупинки, а навколо мене в небо здіймали поламані руки-віти дерева, які вже ніколи не стануть зеленими. Двадцять, тридцять, п’ятдесят кроків, і я вже, здається, фізично відчуваю біль, що струмує від знівечених дерев.
“Як та війна...” – раптом подумала я, роззираючись на розколоті вагою снігу навпіл стовбури, пробираючись уже кимось протоптаною стежкою під гіллям зламаної берези й намагаючись не послизнутися на щойно поваленому клені.
Генетична пам’ять, наче кіноплівка, закрутилась у зворотному напрямку. Десь це вже було... Так-так, здається ці кадри я вже бачила, бачила в старому фільмі про партизан “Підпільний обком діє”. Там дівчина-партизанка, що втекла від німців, напівроздягнена, роззута, пробиралася до загону таким самим засніженим, заледенілим лісом, ледве перелазячи через повалені стовбури й відводячи рукою крижане мереживо поламаних гілок...
Але це ж Київ, ХХІ століття, нема війни, тільки так само ЗИМА, і так само беззахисні й налякані негодою люди зачудовано й з острахом дивляться на примхи матінки-природи.
Поки дійшла до роботи, усі рукавички стали мокрі – збивала руками важкі снігові шапки з дерев, смикаючи за нижні гілочки. Уже звичні кучугури у дворах і завали навколо зупинок трохи розрадила почищена проїжджа частина, дорога туди – у бік рятівного для всіх метрополітену. Я їхала маршруткою, роззираючись навколо і... стискалося серце. Через тротуари лежали зламані стовбури тих таки кленів, беріз, лип, а ліворуч, там де сосновий ліс уздовж дороги, через кожні два-три кроки лежали маленькі й великі сосни або обламане гілля. Почала рахувати, але за десять хвилин дороги зрозуміла, що рахунок загиблим деревам переходить за сотню й припинила... Дівчина, стоячи попід лісом по коліна в снігу, зачудовано водила відеокамерою навколо.
Уже давно минув третій десяток років мого життя в рідному Києві, але за я не пам’ятаю ТАКОГО...
Їхала на Хрещатик, з острахом думаючи – як там старі каштани, адже їм так тяжко тримати сніг, який все сипав і сипав... Каштани стояли схиливши гілля, і хотілося кричати до міських служб – обтрусіть цей сніг, бо інакше вони не розквітнуть навесні білими свічками!
Уранішній Майдан Незалежності був засипаний снігом, завмерла обліплена снігом недобудована металева конструкція для якогось концерту, під ногами – слизько. Сніг кучугурами відгрібають від входів до установ на узбіччя Хрещатика, але навіси над входами з шаром снігу в кілька десятків сантиметрів викликають бажання швидше прослизнути під таким “екстремальним” накриттям. Страшно проходити біля будівель із шатровими дахами, наприклад Житнього та Володимирського ринків, “Будинку меблів”.
Так само страшно уявити, що буде далі в місті. Сніг-то згрібають на узбіччя, але здається, ні в центрі, ні на околиці ніхто той сніг не вивозить. Чи знову сподіваються на відлигу? Навіщо чистити – саме розтане? Уже не смішно – відлига минулого тижня показала, що навіть тим, не дуже великим розталим снігом міська каналізація захлинається, що калюжі сягають критичної глибини (вище, ніж халява чобітків!) навіть у дворах центру міста.
Незрозуміло – хто і на кого сподівається, хто і як має захищати місто від стихії. Певно ж, що ті, кому ми сплачуємо податки – у тому числі й на прибирання вулиць. Чи, може, уся влада потай сподівається на нас, городян? Що ми не витримаємо й візьмемось за лопати?..
Пригадуються вірші – Тичини, здається: “Мила сестронько, любий братику, попрацюємо на Хрещатику. Я з того кінця, ти з цього кінця... Хай засяють нам золоті сонця”... Ці вірші – про повоєнний Хрещатик, коли тисячі киян добровільно й безкоштовно розчищали головну вулицю свого міста від звалищ обгорілої цегли й мотлоху війни. Але ж – ЗАРАЗ НЕ ВІЙНА! Чи все ж киянам час братися за лопати?
Але лопатою й мітлою – разом зі снігом – добре було б і корумповану та бездіяльну владу викинути... Цей “брудний сніг” давно час за місто вивезти...
Тетяна М, Київ
