Помилявся чернець Філофей шість з половиною століть тому, коли казав про те, що Москва – суть Третій Рим, а Четвертому не бути. Якщо говорити про спадковість традицій у політичному житті, то сьогодні офіційний Київ з його інтригами і кулуарними війнами набагато ближчий до політичної моделі пізньої Римської Імперії або Візантії, ніж істеблішмент Російської Федерації. Там усе чітко: є вертикаль влади, є єдиноначальство, є прогнозованість і система управління – і можна тільки сперечатися: авторитарна ця система чи демократична. В Україні не зрозуміло нічого: хто перший встав, той краще вбрався. Хто першим відрубає голову попередньому імператорові, той сам стане імператором. Прогнозувати будь-що, вірити будь-кому на слово, одержувати будь-які гарантії тут не може ніхто.

Якщо Збігнєв Бжезинський порівнював політику з грою в шахи, то українська політика – це гра в Чапаєва.

Саме в Україні могло з`явитися визначення: «Український політик – господар свого слова: слово дав – слово взяв назад». І саме Україна могла стати полігоном для різного роду політичних «кидквв» і чорного піару. Політики вже не можуть вірити один одному і сподіватися на створення міцних альянсів, в гарантії один одному, а тим більше – в чесну гру. Саме тому напередодні кожної кампанії з`являються пропозиції одних політиків до інших: а давайте підпишемо угоду, за якою ми вестимемо боротьбу чесно. Так, ніби це не щось саме собою зрозуміле. А давайте спільно стежити за підрахунком голосів (тобто, наперед не довіряємо комісіям і у вільне волевиявлення громадян). І прийнято кивати один на одного – мовляв, тримай злодія!

Відео дня

Історія «кидків» і «підстав» - досить тривала. 1999 року Леонід Кучма пообіцяв Валерію Пустовойтенку, що після перемоги на президентських виборах повторно внесе кандидатуру Валерія Павловича на посаду прем`єр-міністра. Кучма начебто дотримав свого слова: вніс кандидатуру до парламенту, але вона не набрала достатньої кількості голосів. Хоч як дивно, не проголосувала саме підконтрольна Леоніду Даниловичу частина Верховної Ради. Ну а як же! У Кучми тоді були свої зобов`язання перед Віктором Ющенком і перед Олександром Волковим, який протегував нового кандидата в прем`єри. Довелося отак по-єзуїтськи попрощатися з Пустовойтенком.

Політики з оточення екс-президента розповідали, як він міг в аеропорту перед вильотом розцілуватися з міністром, розпитати про дружину, дітей, потім сісти в літак і віддати вказівку про негайну відставку цього самого міністра.

До кінця президентства Кучми українські політики вже не вірили один одному, постійно чекаючи підстави і підніжку. Юлія Мостова згадувала про зустріч соратників Януковича з соратниками Ющенка восени 2002 року. Донецькі хлопці запропонували «нашоукраїнцям» модель: ті підтримують Януковича при обранні на пост прем`єра, а Янукович підтримає Ющенка на президентських виборах. «А де гарантії?» - запитали представники «Нашої України». Тоді встав Ринат Ахметов і простягнув свою руку: «Ось мої гарантії!». «Наївні! Думали, ми повіримо!» - сказали нашоукраїнці. «Наївні! Не повірили» - подумали донеччани.

Уже тоді сформувалися два підходи до проблеми даних слів і обіцянок. Перемогла візантійська концепція: сказане слово може означати протилежність сказаному. Бійся обману! Бійся пастки! Бійся лицемірства і нещирості!

В принципі, Майдан був яскравою ілюстрацією до сказаного. Та сама Юлія Тимошенко на початку 2004 року заявила, що готова йти до штабу Ющенка працювати ким завгодно – хоч білизну прати. Коли ж їй у липні 2004 року, після утворення коаліції «Сила народу», нагадали про її обіцянку, вона просто посміхнулася: «Ні, хлопці, тепер ви пратимете білизну, а я керуватиму процесом».

«Любі друзі», вакханалія корупції, протистояння всередині помаранчевої команди, війна Ющенка і Тимошенко, сепаратні переговори всіх з усіма тільки оголили гнилість всієї української системи. Останні вибори в цьому плані дали черговий сплеск візантійщини.

Найсвіжіший приклад. У деяких східноукраїнських містах (наприклад, Дніпропетровську й Запоріжжі) з`явилися листівки з повідомленням про те, що один з кандидатів (в даному випадку – Сергій Тігіпко) є технічним кандидатом Юлії Тимошенко. Усе було зроблено так майстерно і так філігранно, що у багатьох склалося враження: листівки поширює Партія регіонів, яка зрозуміла, що Тігіпко забирає голоси у Віктора Януковича на Сході.

Перевірка показала, що ноги ростуть зовсім з іншого штабу. Просто виявилось, що Сергій Тігіпко почав різко набирати політичну вагу, його рейтинги почали стрімко зростати і його почали розглядати як можливого (і цілком реального) претендента на вихід у другий тур. Тепер здогадайтеся з одного разу, хто понад усе не зацікавлений в тому, щоб Тігіпко потрапив до фінальної частини президентської гонки? Дуже «красива» технологія – і опонента забруднити (оголосивши його технічним кандидатом), і фаворита першого туру підставити.

В принципі, як учили товариші Макіавеллі і Лойола, мета виправдовує засоби. Заради досягнення мети всі засоби добрі. Можна оголосити епідемію грипу, щоб заробити мільярд. Можна оголосити міністра оборони злодієм, щоб накласти лапу на військові бюджети (до речі, крадіжка міністра так і не доведена). Можна огульно оголошувати людей злочинцями – без рішення суду і без слідчих дій. Можна зробити вигляд, що ніколи не було Лозінського, а зараз немає Медведчука. А можна просто нацькувати двох опонентів і спостерігати, як вони поїдають один одного.

Ну... на те вона і політика, щоб влаштовувати брудні шоу. Хоча – на те ми і носимо горде ім`я громадян, щоб не вірити в подібного роду «розводилово». І не вірити у візантійщину наших політиканів.

Василь Демчук