Думка
Мене вразили висловлювання голови Харківської облради Василя Салигіна про заслуги Євгена Кушнарьова. Ні, я жодним чином не збираюся їх якось заперечувати чи применшувати – безперечно, Кушнарьов як господарник робив і корисні речі для рідного міста. Його можна поставити в один ряд з Олександром Омельченком, Едуардом Гурвіцом, Віктором Балогою (який, до речі, так само, як і Кушнарьов, крім господарських посад у себе на малій батьківщині доріс до посади керівника адміністрації Президента).
Але я не розумію, до чого тут знаменитий українець Григорій Сковорода?
«Ми знаємо багато гідних харків’ян – Сковороду, Бекетова, але знаємо ми про них з книг. З цією людиною, – сказав Салигін про Кушнарьова, – нам довелося жити в один час, а багатьом і працювати. Мені довелося працювати під його керівництвом. І я вважаю це життєвим щастям».
Невже цього достатньо, аби перейменувати головну вулицю Харкова Сумську у вулицю Кушнарьова, як пропонує Салигін?
Так, покійний був видатною людиною – у своїй родині, у колі друзів, соратників по партії. Він, напевне, умів керувати, був хорошим організатором – як на роботі, так і на дозвіллі. Але ж це, даруйте, не рівень Григорія Сковороди! Видатний гуманіст, мабуть, на тому світі повірити в таке не може – що людину, яка нищила Божі творіння з метою забави й сама була вбита при цьому, підносять ледве не в ранг святих.
Про смерть Сковороди записав Іван Срезневський (батько Ізмаїла Срезневського) таке:
«Був прегарний день... За обідом був Сковорода незвичайно веселий і говіркий, навіть жартував, оповідав про своє минуле, про свої мандрівки, досвіди. Зачаровані його красномовством повставали всі від обіду, Сковорода щез. Він пішов у садок. Довго ходив він по перехресних стежках, зривав овочі й роздавав їх хлопчикам, що працювали в садку. Над вечір пішов сам господар шукати Сковороду й застав його під гіллястою липою. Вже заходило сонце: останні його проміння пробивалися крізь гущу листя. З рискалем у руці копав Сковорода яму – вузьку, довгу яму. «Що це, друже Григорію, чим то ти зайнятий?» – спитав господар, підійшовши до старого. «Пора, друже, закінчити мандрівку!.. – відповів Сковорода». – «І, брате, дурниця! Досить жартувати, ходімо!» – «Іду! Але я прохатиму тебе попереду, мій добродію, хай тут буде моя остання могила». І пішли в хату. Сковорода недовго в ній лишився. Він пішов у свою кімнатку, перемінив білизну, помолився Богу і, підложивши під голову свої писані праці й сіру свитку, ліг, зложивши навхрест руки. Довго чекали на нього з вечерею. Сковорода не з`явився. Другого дня вранці до чаю теж, до обіду так само. Це здивувало господаря. Він насмілився увійти до Сковороди, щоб розбудити його; одначе Сковорода лежав уже холодний, закостенілий».
Це було 9 листопада 1794 року. На хресті над його могилою, на прохання самого Сковороди, написано: «Світ мене ловив, але не спіймав».
Про те ж, як пішов з життя Кушнарьов, ми знаємо (принаймні з офіційних повідомлень)...
До речі, чи не про нього писав Сковорода у своїй знаменитій пісні “Всякому городу нрав і права” ?
Той безперервно стягає поля,
Той іноземних завозить телят,
Ті на ловецтво готують собак,
В цих дім, як вулик, гуде від гуляк.
А я у полоні одних лиш дум,
Одне непокоїть тільки мій ум.
Знаю, що смерть, як коса замашна,
Навіть царя не обійде вона,
Байдуже смерті, мужик то чи цар,
Все пожере, як солому пожар.
Хто ж бо зневажить страшну її сталь?
Той, чия совість, як чистий кришталь.
(Переклад з церковнослов’янської Шевчука.)
Безгрішних людей, звісно, не буває. Кушнарьов – м’яко кажучи, не виняток. Але якщо ти вже став народним депутатом, то утримуйся, будь ласка, від таких порочних розваг, як відвідування публічних домів, казино, від азартних ігор, пияцтва, браконьєрства... А якщо ти вже так загруз у цих пороках, що не можеш від них відмовитися, то не варто йти в депутати: розважайся собі, втішайся, може, тоді “колеги” у своїх вціляти перестануть...
Оксана Охрімчук, Київ – Москва
