Коли Юрій Андрухович у часи Кучми написав, що «Галичина – це не-Україна», його не таврували, як пізніше Д.Табачника. Коли у 2002-му в рупорі українських лібералів п. Андрухович пообіцяву одному зі своїх майбутніх текстів напасти на Донбас, на це теж ніхто не звернув увагу. Справді, ну чого реагувати на людину, яка цілий абзац тексту під назвою «Сепаратизм?» присвячує тому, щоб виправдатися: «Це, проте, ніяк не означає, що я галицький сепаратист». Просто, мовляв, надто люблю «дурнувату Галичину».
Тим більше що в ті роки пан Юрій справді аж ніяк не був сепаратистом – він щиро мріяв стати всеукраїнським письменником, а не лише київсько-галицьким. Заради цього в стилі Лесиного contra spem spero пропагував соборність, яку кривенківський «ПіК» ще у 2000-му змалював як мазохістську насолоду «галічан» у процесі ґвалтування їх «східняками». У 2004 році виникла короткотривала ілюзія, що «солодка парочка» помінялася місцями – саме тому новий режим з такою люттю переслідував міфічних «пісуарних сепаратистів». Адже вони наважилися в цілком європейській манері відкрито заявити про право південно-східних регіонів самим вирішувати значну частину питань публічного врядування! Тобто Тихонов, Колесников, покійний Кушнарьов зробили те, про що жоден західноукраїнський політик чи громадський діяч з часів В’ячеслава Чорновола з його Галицькою асамблеєю навіть подумати боявся – не те що вголос заявити.
Тому не дивно, що варто було панові Юрію бодай заїкнутися про назрілу й перезрілу необхідність зміни адміністративно-територіального устрою України, як на нього почали навішувати всіх собак. От коли він закликав вивестина акції протесту проти нинішньої влади «як мінімум триста тисяч громадян» або публічно каявсяза недостатню підтримку Тимошенко – тоді все було гаразд. Але варто було Андруховичу запропонувати державі навіть не федералістську (адже, як відомо зі слів віце-прем’єра Тихонова, «наше суспільство до цього не готове»), а всього лише автономістську модель – і одразу ж із промоутера України в Європі він перетворився, за словами Г.Герман, на пропагандиста можливості «порушити кордони соборної України».
При цьому як вищезгадана держслужбовець першого рангу, так і критики Андруховичанижчим рангом самого інтерв’ю письменника УНІАН, схоже, не читали. Адже з нього чітко випливає: автор виступає за можливе відокремлення Донбасу і Криму, при цьому жодної згадки про те, що воно має відбутися зі зміною нинішніх кордонів України в тексті ви не знайдете. Маніпуляція запитанням кореспондента польської газети «Rzeczpospolita» (мовляв, українським ЗМІ ви казали, що Крим і Донбас могли б відділитися від України) є звичайним приверненням уваги читачів. А моделей відокремлення специфічних регіонів у Європі за останні десятиліття вироблено чимало: це і федералізм, і широка автономія на кшталт Каталонії чи Гренландії, і спеціальний статус (Аландські острови у Фінляндії). Ну, не є Андрухович фахівцем у конституційному праві, тому й ломиться в напіввідчинені двері, адже Крим відокремлено в межах України якщо не з 12 лютого 1991 року, коли Верховна Рада УРСР ухвалила рішення про відновлення Кримської автономії, то з 28 червня 1996 року точно (див. розділ Х Конституції України). Ну, закликав відомий письменник надати подібний статус Донбасу (напевне, ішлося про весь Донецький басейн – тобто Донецьку, Луганську й частину Дніпропетровської областей), – так у нас чимало різних ініціатив навіть до рівня законопроектів доходить. Іноді, правда, як у випадку з адмінреформою Романома Безсмертного земляки можуть і акції протесту влаштувати. Але щось я не чув про роздратованих пропозицією Андруховича кримчан чи донбасців.
Натомість протестують ура-патріоти та представники центральної влади. Перших зрозуміти неважко: письменник вербалізує популярну серед значної частини виборців ідею, яку нинішні політики публічно підтримати не готові. А наслідком цього може бути ще більше зростання числа людей, які на вибори прийдуть, але не підтримають жодного кандидата чи партію. Зі владою складніше: їй контраверсійні заяви Андруховича надзвичайно вигідні, особливо якщо чітко позиціонувати його як прихильника Тимошенко та ініціатора створення Комітету захисту України. Натомість Ганна Герман лякає письменника «відповідальністю за оприлюднення ідеї від’єднання Криму та Донбасу». А це у світлі останніх дій СБУ, зокрема, та виконання правоохоронними органами вказівок п. Герман взагалі є цілком серйозною погрозою.
У чому ж таємниця такої поведінки команди Януковича?
Насправді відповідь лежить на поверхні. І «сепаратист» Андрухович, і «патріотка» Герман єдині в головному – вони навіть не допускають думки, що частина народу має природне право жити по-іншому. Натомість вони впевнені у праві одних регіонів нав’язувати свій світогляд усім іншим, що є класичним імперіалістичним підходом. Невелика різниця між цими двома «українськими імперіалістами» полягає в тому, що вони планують робити з небажаючими коритися «єдино правильним ідеям». Андрухович, як людина більш ліберальна, пропонує незгодним відокремитися, а решті – зімкнутими лавами формувати нову історичну спільноту з «союзу племен». Герман чи то в стилі Великого Брата, чи то дядькосемівського I want You! заявляє: «Донбас не готовий віддати вас». І взагалі – ви (галичани, митці, etc.) «мусите в донецьких навчитися патріотизму».
На цих словах уявляю Андруховича, який згадує радянську армію з її «я научу вас Родину любить!» І замислюється над тим, чи не варто рівно через вісім років видати нову версію своєї статті «Сепаратизм?», змінивши в ній насамперед знак запитання на знак оклику...
Олег Хавич
