Той знаменитий ефір Володимира Путіна, де він розмовляв зі своїм народом, і де ляпнув, що в Другій світовій війні РФ перемогла б і без України, я дивилася не в телевізійній нарізці, а наживо, в прямому ефірі. Я всім рекомендую хоч раз це подивитися (ці шоу - спілкування з народом російський прем`єр робить щорічно). Сидить Путін в студії, перебирає папери, в яких, - запитання глядачів, які його обожнюють.
«Ой, – збентежено шаріється прем`єр. – Це запитання читати не буду. Хвалять мене тут». «Ой, – сором’язливий рум`янець знову осяяв чесне обличчя чекіста, – і це не буду. Мене знову хвалять». Отак десять хвилин Путін з фізичним задоволенням намагається знайти питання, де б не було похвали на його адресу. Потім встає хлопчина, свята простота, дивиться в обличчя прем`єра: «Нам дали право на чемпіонат із футболу. Ви – фартовий?» «Так», – і знову студія відчуває як музику суто путінської скромності, так і торжество «чесної» перемоги від отримання права на чемпіонат.
Ну там, далі за текстом, «Мілов, Нємцов, Каспаров» хочуть влади і грошей, вони б усю Росію розтягнули. Ходорковський (чия компанія була другим після Газпрому платником податків РФ) «сидітиме». «Хто управляє країною, коли ви з Медведєвим спите?» «Ми спимо по черзі», – опустив погляд і зашарівся друг президента. Не нудно було.
І тут ось прозвучало питання щодо України.
Я б хотіла повірити у те, що заявка Путіна про те, що РФ виграла б війну без України, була невдалим експромтом. Ну, може, Володимир Путін кіна про війну надивився, пісень наслухався. Але це був не експромт, Путін уточнив, що війна виграна за рахунок людських і індустріальних ресурсів РРФСР.
Наступного дня я чекала хоч би ввічливого прохання української влади до російської щодо пояснень. Адже це навіть не пародія на першу особу в передачі «Большая разница», яку можна пробачити. Це плювок на могили загиблим солдатам. Але в новинній стрічці побачила тільки схожі на власні думки висловлювання нардепів. Президент мовчав. Цей президент завжди мовчить. У Леоніда Кучми, того Президента, який умів ладнати з Росією, залишаючись лідером цієї країни, є книга видання 2003 року «Україна - не Росія». Недавно перечитуючи її, я знайшла дивно мудрі і теплі слова на адресу Мазепи і УПА. Але в цій книзі є і окремий розділ, звернений до російських політиків-шовіністів. Цікавий розділ, під яким із задоволенням поставили б підпис ще два президенти-державники, - Ющенко і Кравчук. Там багато всього про те, які землі могла б мати в своєму розпорядженні Україна, коли б не політика Москви, про те, яке могутнє підживлення давала Україна Москві. І окремі сторінки присвячені Другій світовій війні, на якій Леонід Данилович втратив батька. Цитую. «Україна в роки Великої Вітчизняної війни давала Червоній Армії сім мільйонів воїнів. Це небувалий в історії випадок. Вважається, що нація здатна виставити в роки війни кожного десятого. В Україні на 22 червня 1941 року налічувалося неповних 42 мільйони осіб населення, це означає ми виставили кожного шостого. Але навіть ця пропорція потребує уточнення. Західні області окуповували так швидко, що мобілізацію в них провести не встигли. З урахуванням цієї обставини історики говорять, що з рушницею у нас пішов кожен п`ятий. І це без партизанів».
Президент Кучма написав про ті мільйони, кого погнали до Німеччини, хто постраждав від окупації і зазначив, що кількість сиріт, які залишилися в Україні, дорівнює населенню середньоєвропейської столиці. На думку Президента Кучми, вже одного цього достатньо, щоб визнати, що Росія – наш боржник. (Додавши, що вона боржник – у моральному сенсі і що це нас не роз`єднує, і що в цьому боргу немає нічого образливого для Росії, і що визнання цього боргу її б прославило). Зізнаюся, я зачитувалася цією книгою. У книзі Кучма делікатно нагадав Росії, як ми підживлювали і підживлюємо її кадровим резервом, зазначив, що треба б продовжити повернення вивезених культурних цінностей і сказав, що з деяких спірних давніх питань потрібно знайти справедливе і гнучке рішення.
Я думаю, що в Адміністрації Віктора Януковича є люди, здатні сформулювати відповідь Путіну, у якій не було б виклику, але була б хоч якась гідність і повага до загиблих. Але відповіді не було. Він знову боїться. Автобаза, це, на жаль, не Південмаш...
Маша Міщенко
