Віктор Янукович 27 січня з Давоса попередив українців, що «буде боляче»... 21 раз. Мовляв, влада починає саме таку кількість реформ «різних видів життєдіяльності країни», а «початок будь-яких реформ завжди болючий». Але потім має бути краще: президент пообіцяв, що всі ці болючі для народу процедури «спрямовані на поліпшення рівня життя і підйом економіки».
Судячи з того, що говорили за день до того на нараді у прем`єра Миколи Азарова, серед цих 21 болючих для країни ударів буде і пенсійна реформа. Принаймні, віце-прем`єр Сергій Тігіпко (він же міністр соціальної політики) поінформував шефа про хід якогось «громадського обговорення положень пенсійної реформи».
Де саме і як іде це саме обговорення – незрозуміло. Але якщо вже є можливість поговорити про наболіле, точніше, якщо вірити президентові, про болюче, - давайте. Країна в нас демократична, кожен має право обурюватися і скаржитися. Інше питання, що з того користі. Але не будемо про сумне.
Пенсії – одна з найбільш популярних в Україні тем для нецензурних висловів. Це навіть якщо забути про наших привілейованих пенсіонерів, які одержують чи то 60 (у версії президента), чи то не більше 50 (як стверджують у Пенсійному фонді) тисяч гривень у місяць, що не може не дратувати основну масу пенсіонерів, вимушених існувати на суми, близькі до «середньої по країні пенсії».
Отже, «середня температура по лікарні» для пенсійної України в 2010 році становила близько тисячі гривень – гроші не такі вже й малі, але це якщо міркувати абстрактно, тобто забувши про щалене зростання цін на всі продукти, у тому числі й на продукти першої необхідності.
На запитання - «А чи є реальна необхідність в підвищенні пенсій?» - більшість українців, не замислюючись, скажуть: так, безперечно, є. Але оскільки в Україні поки що працює так звана солідарна система, яка передбачає, що працююче покоління забезпечує життя пенсіонерів, єдина можливість збільшити цю суму – це підвищити відсоток відрахувань із зарплати. Далі ми обов`язково одержимо обурення з боку працюючого населення, яке зайвий раз вивертати кишені не хоче, – і це цілком логічно.
Більше того, можна сміливо стверджувати, що далі буде тільки гірше – якщо сьогодні кожен працюючий “тягне” за свій рахунок двох-трьох пенсіонерів, то за п’ять років йому доведеться працювати вже за сімох просто тому, що народжуваність у країні неухильно спадає, а кількість пенсіонерів – зростає.
У кінці цього ланцюжка роздумів ми неминуче впираємося в необхідність пенсійної реформи, яка, власне, і покликана виправити становище – серед іншого вона передбачає введення системи індивідуального накопичення пенсій.
Фактично людина впродовж «працездатного життя» відкладає на свою пенсію. Стільки, скільки вкаже держава – напевно, повинен існувати якийсь гарантований мінімум. А понад те – скільки вважає за потрібне. Ну, це для особливо стурбованих питанням «чи є життя на пенсії?».
Система працює за принципом довгострокового депозиту, хіба що відсотки не виплачуються (хоча по ідеї мало б виникнути питання: а чому ні?), вона проста у використанні і вельми практична, але є одне велике «але» - її досить важко запустити...
Варіанти впровадження такої схеми можливі різні. Найпростіший і очевидніший – це, звісно, примусити нині працюючих українців фінансувати утримання нинішніх пенсіонерів, а на додачу ще й починати відкладати на власну старість. Та плюс ще оплата власне розробки, організації і проведення пенсійної реформи – ну не буває у нас нічого безплатного, навіть з тієї серії, що «для людей».
Тобто фактично ми приходимо до необхідності підвищення податкової ставки. З одного боку, варіант не найгірший. Розглядаючи це з погляду теорії, прописаної в підручниках економічних вузів, підвищення податків приведе до стримування ринкової кон`юнктури, а це, в свою чергу, стабілізує ціни, чого нам зараз ой як не вистачає. З іншого боку, в результаті підвищення податків неминуче одержимо таке обурення з боку громадян, що краще навіть не намагатися зрозуміти, за рахунок чого нинішня влада може сподіватися виграти чергові вибори, хоч би якими вони були. Ну а з третього – класичні економічні рішення, пардон, непридатні до нашої країни, бо велике питання: який відсоток з виділених за цільовим призначенням» грошей таки дійде до «місця призначення».
Цікавим варіантом вирішення проблеми був би перерозподіл податкового тиску. Ось, наприклад: прибутковий податок з фізичних осіб в Україні становить 15%, а виплати до пенсійного фонду – 2%. Що коли «перекинути», скажімо, три відсотки на виплати до Пенсійного фонду, і таким чином одержати співвідношення 12 на 5?
Два відсотки так само йтимуть на забезпечення людей пенсійного віку, а три – відкладатимуться собі на світле майбутнє. Враховуючи, що прибутковий податок обраховується з зарплати вже після того, як від неї відняли відрахування до всіх соціальних фондів, вийде зовсім не набаго дорожче в перерахунку на одну «середньоукраїнську» кишеню. Фактично загальний відсоток, який необхідно платити із зарплати на користь держави, залишиться приблизно на тому ж рівні.
Ще раціональнішим буде рішення не просто зберігати ці 3% під матрацем, щоб на старість було на що хліба купити, але акумулювати ці кошти всіх працюючих і інвестувати їх у справу, з якої можна одержати добру віддачу.
Пізніше, коли проект почне приносити плоди, цю саму віддачу спрямувати саме на виплату частини пенсій «армії» пенсіонерів, яка набереться на той момент. Коли така система приживеться, можна буде сміливо «перекидати» відсотки назад на прибутковий податок. Як мінімум, їх частину, оскільки ми дістанемо реальну можливість виплачувати частину пенсій за рахунок доходу від інвестицій, тобто фактично не залізаючи в кишеню працюючому населенню.
Цей варіант здається дещо ідеалістичним, оскільки, по-перше, такий прибутковий проект треба ще знайти, по-друге: треба примусити його працювати і приносити гроші і, по-третє, повторюся, невідомо, скільки грошей таки дійде до «кінцевого користувача».
А якщо тимчасово дати спокій кишені нашого нещасного працездатного населення і на радість йому ж спробувати потрусити портмоне представників влади...
Утім, варто сказати, що, попри всю привабливість цього варіанту, він – найгірший з усіх можливих. Припустимо, впродовж кількох років при складанні держбюджету України стаття «на пенсійні виплати» регулярно прописуватиметься не за рахунок підвищення податків, а за рахунок спроб нашкрябати ці гроші, вилучаючи їх же із статей на забезпечення державного апарату.
Можна наперед сказати, що саме там, тобто у видаткових статтях на держапарат, як з`ясується в процесі користування головного фінансового плану країни, гроші виявляться найпотрібнішими. Їх почнуть перетягувати з інших статей, що зрештою призведе до нового витка улюбленої української національної забави: урядовці побіжать з простягнутою рукою до міжнародних організацій просити кредити, виплачувати які треба буде за рахунок, дай Боже, не тільки нинішнього, а й майбутніх поколінь. НБУ почне штампувати емісійні гроші (явні чи приховані – у вигляді нічим не підтверджених, але обов`язкових до викупу держбанками облігацій внутрішньої позики). Дірка в бюджеті розростеться до неймовірних розмірів, після чого гроші почнуть друкувати з подвоєним ентузіазмом. Усе це дійство неодмінно призведе до чергового витка інфляції, там і підвищення цін недалеко – і далі за списком, це ми вже проходили.
Чим повторно переживати подібні речі, легше вже відразу напружити відрахування до пенсійного фонду з 2% до 6% - і те легше вийде.
Жодних сумнівів: здійснення реформ потребує коштів. Та й особливого вибору ми не маємо, взявши до уваги, що нинішня система вже на межі скону. Тож або всі різко затягнуть пояси та, зчепивши зуби, страждатимуть за народ сьогодні, або пенсійна реформа так і залишиться на папері, але тоді наслідки розгрібати доведеться завтра. І ніхто не сказав, що це буде приємніше.
Зрозуміло, ідеалістів серед громадян, які живуть у нашій країні не залишилося. І нікому не треба пояснювати, що “комфортні реформи”, наскільки вони взагалі можуть бути комфортними, коли уряд намагатимкться максимаьно пом’якшити для населення неминучу “віддачу”, нам не світять найбілижчі кілька десятків років.
Проте є одне прохання персонально до пана Азарова і членів його кабінету: якщо вам не шкода народ у цілому, то пошкодуйте хоч потріпані нерви студентів економічних вузів. З класової, так би мовити, солідарності. Нам до біса набридло записувати в лекційний зошит два окремі пункти: загальна теорія (як воно має бути) і типу «все те саме», тільки як воно є в Україні. Далебі, вже всі мізки поламали в спробах пов’язати логічні, деколи очевидні, вирішення проблеми, з тим, що день у день коїться в рідній державі!
Ну, можна ж хоч раз дати Україні проект реформи, який не виглядатиме наочним посібником, «як робити не треба».
Ольга Перегуда
