Існує думка, що джаз — це музика принципово неслов’янська, що її батьки — це негри, євреї та балканські цигани.
Довгий час майже так і було.
Звісно, джаз утворився на перетині «чорного» та «білого» — африканських (афро-американських) свінгових ритмів і блюзових гармоній та традицій європейського (євро-американського) мелодизму. (Леонід Утьосов жартував, що справжня батьківщина джазу — Одеса, де єврейські музиканти-клезьмери, граючи на весіллях, були змушені вміти добре імпровізувати.)
Про «чистий» джаз можна казати лише у відношенні «чорної» Америки і лише стосовно 1920–1950-х років. Бо потім у джазі з’являлися різноманітні течії та національні варіанти, хоча генератором інноваційних ідей та хранителями джазового стандарту ще довго так і залишались саме його «чорні» американські «батьки».
Був непоганий радянський джаз — оркестри та ансамблі Едді Рознера, Леоніда Утьосова, Олександра Цфасмана, Олега Лундстрема, Георгія Гараняна, Юрія Саульського, Олексія Козлова та інші. Але чогось суто російського, українського, білоруського чи якогось ще етнічного начала в цій музиці не було — вона ніби навмисно залишалась космополітичною та зорієнтованою або на радянську «попсу», або в більш витонченому варіанті — на мрії про прекрасний недосяжний Захід (звідси й підозріле ставлення радянської влади до «непопсового» джазу — мовляв, «сегодня парень любит джаз, а завтра родину продаст»).
Через якийсь час почали з’являтись різноманітні національні версії джазу (на пострадянському просторі виділялися вірменська, азербайджанська, литовська та естонська джазові школи), але найчастіше це було поєднання джазових гармоній та ритмів з етнічною музикою. В результаті виходила така трохи «розчинена» латиноамериканськими, суто європейськими або східними впливами музика, в якій од джазу нерідко залишались хіба що структура «тема — імпровізація — тема» та блюзові акорди.
Ну і неможна не згадати чудову сучасну навколоджазову музику, закорінену в національні музичні традиції, — Сезарію Евору, Ніно Катамадзе, оркестр Горана Бреговича.
Спроби створити український джаз закінчувалися навколоджазовими, біляджазовими, оджазованими чи джазоподібними обробками українських народних пісень або популярних пісень українських радянських композиторів. Відомо безліч джазових обробок «Щедрика» (взагалі, цю мелодію було б доречно пропагувати саме як відомий джазовий стандарт), є також «Червона рута», «Черемшина», «Чорнобривці», «Рідна мати моя» (а от ті самі «Знову цвітуть каштани» Платона Майбороди ніяк не вдається «оджазувати»).
Є, зрештою, композитори, що хотіли створити питомо український джаз — той самий Мирослав Скорик, чия «Намалюй мені ніч» є чудовим зразком майже джазової босанови. Є піонери джазу 1960–1970-х, найвідоміший з яких — джазмен Ігор Хома зі Львова. Є сучасні джаз-рокові команди — ті самі «Брати Блюзу». Є унікальний та чи не єдиний джазовий експерт та популяризатор — радіоведучій Олексій Коган. Є в Україні й кілька поважних міжнародних джазових фестивалів. Ну і відома історія про те, як на тему геніальної «Summertime» Джорджа Гершвіна вплинула почута ним українська колискова «Ой ходить сон коло вікон».
А от чи є справжній, «чистий», еталонний український джаз — а не просто джаз в Україні, — це довгий час було питанням без відповіді.
Після появи першого україномовного (і другого в творчому житті) альбому «Цвіт» («Темпора», 2011) української джазової співачки та композитора Юлії Роми можна казати, що точно вже є!
Цей напрямок доречно буде позначити як «free-jazz» — з елементами soul, «world-music» і невеликою дозою ритмічної латиноамериканщини.
Але принципово, що ця сама Юлія Рома з’явилась у Києві саме з Центральної України (з Вінничини), а не зі Львова, Одеси чи Харкова, і є носієм саме центральноукраїнського мелосу. За її визнанням, основа її музичного світогляду — навіть не класика джазу, а бабусині пісні.
Перший авторський альбом «Heartbeat» (2006), хоч і англомовний, також дуже український за мелодикою. Але новий, україномовний, диск остаточно свідчить про народження в Україні українського джазу. Це вже не поєднання ознак класичного джазу з відомими українськими мелодіями — це вже джазове мислення в контексті українського мелосу. Тобто це вже не суміш, не мікс, не музичний суржик, а оригінальний музичний синтез.
Юлія Рома — співачка високопрофесійна (навіть викладає джазовий вокал студентам), знає безліч класичної джазової та бразильської музики, тому джаз для неї — це музична мова для повноцінного самовираження. Гарне інтонування та широкий діапазон емоцій — це все про неї. Чудове звучання джаз-ансамблю, в якому грають зірки українського джазу, вишукані вокальні та інструментальні імпровізації — це все про них.
Принципово, що Юлія не переспівує українських народних пісень, але деякі її україномовні композиції за своєю образністю нагадують саме фольклор («Зозуленька», «Річенька»).
Цікаві й україномовні тексти Юлії Роми — в них абсолютно мейнстрімові для сучасної української музичної поезії засоби виразності. І майже нема в них отих властивих «попсі» штампів та затертих метафор, але є експресія (і тоді можна згадати Святослава Вакарчука), імпресіонізм та багато вигуків, прийменників, модальних та ввідних слів (і тоді можна згадати Марію Бурмаку):
Колиха лиха та надиха його.
Мов тінь, невимріяна Весна —
Сто літ сумна і тане світ в очах
Повних сліз. Зими бажані сни —
Цілунком слів твоїх…
Не зника, звика та повива гірка.
Плека невиплакана ріка
Та ніч сліпа терпкий тамує смак
Наших нечекань, несподівань.
Не замовкає, крає…
(з композиції «Не болить»)
Взагалі, це справляє дуже сильне естетичне враження, бо такого ще не було: українська мова була мовою великої поезії, мовою пісень та романсів, рокових та попсових композицій, але мовою джазу вона стає на наших очах — якраз за посередництва Юлії Роми.
Джаз виник насамперед як афро-американська субкультура — в інших частинах світу він ніколи не був таким популярним, як у Нью-Орлеані. Вважається, що джаз — це хоч і музика внутрішньо вільних людей, але вільних та інтелектуальних — завжди меншість. Україна дала світу чимало гарних джазменів, але ніколи не вважалася важливим форпостом чи центром джазової музики.
Поява в Україні нового покоління музикантів, які володіють джазовою ерудицією, гарною виконавською та композиторською технікою, здатні до вільного креативного пошуку, а також виховані в контексті українського та загальнослов’янського мелосу може зробити джаз популярним та затребуваним.
І співачка та композитор Юлія Рома в цьому контексті — не так Зозуля (за її однойменною композицією), як Перша Ластівка українського джазу.
Цікаво, що ця Ластівка накличе для української музики?
І які музичні птахи народжуватимуться в Україні надалі?
Андрій Окара (Москва)
