Цікава річ – про що б ми останнім часом не говорили на міжнародні теми, врешті решт, дебати виводять нас на тему українсько-російських відносин.
Змінюються лише акценти. За Ющенка жваво обговорювали гіпотетичне збройне вторгнення російських військ у Крим чи Донбас. Цієї весни дебати переключилися на економічну інтеграцію – гадали, чи вступить Україна в Митний союз. Не дочекалися. Наразі – на порядку денному "газова" тема. Дехто так затято сперечається про те, чи віддасть Київ "трубу" Газпрому, ніби це – останній бій за українську незалежність.
Насправді людям "ні холодно, ні жарко" від цих дебатів. Які, до того ж, точаться у застарілій площині відносин за схемою "метрополія – колонія". За схемою 19 століття, коли все було просто: малі та середні нації виборювали у колишній метрополії місце під сонцем та боролися з імперіалізмом колишніх поневолювачів.
Однак, історія 21 століття – не ремікс історії 19 століття. Сьогоднішній світ вщент повен країн-невдах на різних континентах, які щиро вважали незалежність ліком від усіх хвороб і продовжують звинувачувати "колонізаторів" у власних поразках.
Втім, лишається одна константа, яка єднає реалії 21 століття з реаліями минулого. Це – географія.
Географія наполегливо нагадує: саме Росія залишається найпотужнішим зовнішнім викликом для України.
Але в чому полягає зміст цього виклику? У військовій загрозі з боку російських танків? Чи у російському флоті в Криму? Є багато експертів, які ключову загрозу українській державності вбачають саме у такій площині.
Насправді ми погано уявляємо, якою є сьогоднішня Росія.
Росія зазвичай вважається такою собі збільшеною копією України, але з покладами газу та нафти, без опозиції та з купою національних проблем.
Протягом 90-х громадська думка в Україні вбачала переваги незалежності у тому, що:
- в Україні немає власної чеченської війни та ісламського тероризму;
- у Києві танки не розстрілювали власний парламент;
- українські президенти вели більш-менш тверезий спосіб життя;
- Україна географічно знаходилася трохи ближче до Західної Європи, що давало більше надії на те, що Європа швидше й ефективніше допоможе нам у владнанні власних проблем, ніж росіянам.
Зміни прийшли з початком нового століття. Але й після успішного приборкання Кавказу та зростання нафтогазових доходів Росія програвала в очах українців в історичному змаганні з Заходом.
Здавалося, що ЄС мав ніби магічну здібність швидко наводити лад на величезних східних територіях, де сорок років панували комуністичні режими. Здавалося: ще ось-ось і європейські стандарти разом із європейським рівнем життя чарівним чином прийдуть і на нашу землю, що знемоглася чекати свого "Вашингтона з новим і праведним законом".
Крім того, Росія не вміла та досі не вміє дати собі раду з таким інструментом як soft power. Інколи здається, що в Росії просто не знають, що робити з такими потужними інструментами впливу як висока та знайома українцям культура, церковна єдність, потенціал туризму, освіти та гуманітарних зв’язків.
Багато років був актуальним відомий вислів одного українського політика, який колись зауважив: в Україні під час виборів усі обіцяють життя як в Європі, але ніхто ще не обіцяв "життя як у Росії".
Проте все у світі колись змінюється.
Вважаю, що наразі ключовий виклик з боку Росії українській незалежності – зростання розриву у рівні життя.
Ще кілька років тому цей розрив здавався ніби не дуже істотним, подоланним. Однак на сьогодні він набув критичних розмірів.
За збігом сімейних обставин щоліта відвідую невеликий російський обласний центр, населенням з нашу Полтаву чи Чернігів.
Масштаби житлового та офісного будівництва там поступаються хіба що київським, але є вищими за ті, що маємо у будь-якому з вітчизняних обласних центрів. При тому що ціни на житло у російській "глибинці" цілком зрівнянні з київськими.
Прокурор в російському обласному центрі одержує до 100 тис. рублів офіційної зарплати (більше 3 тис. доларів, прокурорська пенсія – до 60 тис. рублів).
Начальник невеличкого відділу в обласній адміністрації має зарплатню в 30 тис. рублів (1 тис. доларів). Стандартна пенсія без надбавок – 10 тис. рублів (десь 2 800 гривень). При цьому самі росіяни, звісно, незадоволені існуючими зарплатами та пенсіями: держслужбовці скаржаться на урізання премій, пенсіонери – на монетизацію пільг.
Коли у Москві з Київського вокзалу спускаєшся у метро, ніби потрапляєш в інший світ, у світ забезпечених, по-західному одягнених людей. Ці люди анітрохи не кращі, ані розумніші, ніж українці. Вони просто багатші.
Останніми роками заробітчанською "Меккою" вважалися такі країни як Польща, Італія, Португалія. Але розгорнімо газету "Сегодня" від 5 липня: 29 % грошових перекладів від українських заробітчан, тобто майже третина, йде в Україну саме з Росії. Натомість з Італії – 5,9 %, з Португалії – 1,3 %.
Причини відомі: економічна криза в Європі, наплив значно дешевшої робочої сили з Африки, візові бар"єри. Один львів"янин у цьому інтерв"ю скаржиться: до Польщі на будівництво стадіонів не вигідно їхати, бо там платять 800 доларів, а в Росії на будівництві дач – усі 1000. Неважко здогадатися, куди подадуться українські заробітчани, коли на світ раптово впаде чергова хвиля фінансової кризи.
Справжній та найбільш загрозливий виклик з боку Росії полягає ані в тому, що у нас звуть "імперськими амбіціями", ані у Митному союзі (кажуть, у Москві зростає кількість чиновників, які вважають, що членство там України не принесе користі російській економіці, а становитиме для неї лише тягар), ані у застарілому Чорноморському флоті, ані у намаганнях захопити "трубу".
Найбільший виклик – в іншому.
У тому, наприклад, що саме у Росії, попри корупцію та бюрократію, таки будують іноваційний центр "Сколково". У той час як в Україні з усіх (!) без винятку вузів країни жодний не спромігся посісти хоч якесь місце хоч в якомусь із міжнародних рейтингів, навіть у рейтингу QS, де присутні російські, казахстанські та багато китайських вузів.
У тому, що Росія проводить активну політику технологічного імпортозаміщення, і надії на спільні проекти з відродження аерокосмічної, судоремонтної галузей української економіки, а також вітчизняного ВПК, можуть швидко розтанути.
У тому, що російські підприємства починають вести цілі кампанії із пошуку та працевлаштування випускників українських технічних вузів, які не мають вдома перспектив влаштуватися на гідну роботу за фахом.
Хронічна бідність, туманність перспектив розвитку цілих регіонів, катастрофічне відставання вищої освіти, нищення залишків високотехнологічних виробництв – саме це, а не військова чи енергетична загроза іззовні, підриває довіру до проекта під назвою "українська державність".
Щоправда, не для широкого народного загалу, а для здебільшого інтелігенції та експертів, в нас лишається один із останніх козирів – більший ступінь демократії та плюралізму у порівнянні з більшістю пострадянських суспільств. Але й тут ситуація може досить швидко змінитися. Раджу почитати дослідження аналітиків фінансової групи "Ренесанс капітал", за яким Росія, що характеризується як "слабка демократія з автократичними тенденціями", тим не менше, з її нинішнім рівнем ВВП має 29 % шансів стати сильною демократією.
Починають з"являтися вкрай песимістичні щодо української державності голоси, яких не було чути майже 20 років. То одні "інтелігенти" починають балакати про відділення якихось регіонів. То інші видатні "економісти" твердять, що Україна була в історії успішною тільки за зовнішнього управління. А тим часом, за даними КМІС, загальна кількість людей в Україні, які б на виборах: голосували проти всіх, не голосували б або не знають, що відповісти, загалом становить величезні 48 %.
Найгірше те, що цієї загрози не помічають ті люди в Україні, які вважають себе патріотами. Вони воліють захищати нас від яких завгодно "загроз" – російської мови, червоного прапора, підручників з історії, "московської" церкви тощо. Вони не помічають, що справжня загроза Україні полягає у хронічній неконкурентоздатності проекта під назвою "сучасна українська державність" у порівнянні з більш успішними подібними проектами – від Казахстану до Албанії, яка вже другий рік поспіль з біг-бордів запрошує українців до відпочинку на власних курортах.
Як влучно зазначив Тарас Возняк в останньому блозі на Українській правді, - "Ми все ще апелюємо до сенсів ХХ століття. Причому сильно себе не напружуючи просто запозичуємо сенси з різних історичних колізій – від більшовицьких до націоналістичних чи, як показують події останнього часу, навіть нацистських. Носимося з червоними чи якимось іншими шматинами і вдаємо, що вони мають хоч який-небудь сенс. Але це самообман."
Отже, якщо ми хочемо, щоб нинішня, триваліша за часом спроба відновлення української державності не була зруйнована, як і всі попередні, маємо вимагати не прапорів та мови, не вигнання іноземних флотів чи подальшого іржавіння газової труби без будь-яких інвестицій. Маємо вимагати гідної освіти для дітей, гідних, але чесно зароблених зарплат, інвестицій у модерну промисловість та науку, сучасної інфраструктури.
Видатний український політик, дипломат та мислитель В’ячеслав Липинський писав свого часу: "Бути патріотом – це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державотворчі прикмети: віру в Бога й послух його законам, тобто духовні вартості; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану для своєї традиційної влади, загалом кажучи, лицарськість — тобто політичні вартості. Натомість бути шовіністом — це значить прикривати свою духовну пустку і своє руїнництво: отже, зрадництво, кар’єризм, здеклясованість — фанатичними вигуками про «неньку Україну», про «рідну мову», про «ми — українці!», про клятих «москалів і ляхів» і т. п. Борони Вас Боже від такого роду «націоналізму», який може принести тільки те, що вже приніс: руїну України».
Справедливі й актуальні на сьогодні слова, чи не так?
Олег Грицаєнко, директор європейських програм Центру міжнародних та порівняльних досліджень
