Майже два тижні тому журналістка Оксана Климончук відкрила у Фейсбуцігрупу «УНІАН-Друзі», куди запросила всіх, “для кого свобода слова не порожній звук”. До групи долучилося чимало журналістів, представники прес-служб, публіцисти, блогери, народні депутати. Окрім задоволення, щодня бачити у Інтернет-просторі читачів, часто – однодумців, ми маємо змогу обговорити професійні теми та обмінятися враженнями.
Що саме обговорювали “Друзі” останні два тижні?
Чи варто сайту УНІАН залишати на сайті коментарі дописувачів, якщо серед них багато полюцерів, людей які за гроші паплюжать Українську державу та авторів сайту? Наші активісти вважають, що коментування, яке має відверто антиукраїнський характер, слід відключити. Андрій Стефаненко написав, що «коментарі потрібно не відключати, а використовувати сучасні методи їх отримання. Напрклад Open ID-ідентификацію та плагіни типу Disquss, тоді тролити стане значно тяжче, і поступово цей тролінг припиниться. От і все».
Ще одна дискусійна тема. Чому журналісти так часто приховують одне від одного контакти ньюсмейкерів? Тут думки розділилися. Одні вважають, що контакти відомих людей – ексклюзивне надбання кожного журналіста, інші стверджують, що не ділитися ними – професійне жлобство.
Львівський журналіст Михайло Стельмах виклав посилання російського політолога Дугіна, про те, як весь світ не любить Америку. Оксана Охрімчук так класифікувала у своєму пості антиамериканзім. Він буває трьох видів: Перший європейський - «нелюбов між своїми». Другий – совковий, він же російський, - це коли бідний не любить багатого. Третій, арабський, - “окрема історія”.
Пост Оксани Климончук про те, чи має журналіст право використовувати професію для розв’язання особистих проблем, також викликав дискусію. Одні вважали, що це є порушенням базових принципів журналістики, інші, казали, що це можна робити як виняток (не для того, щоб влаштувати дитину у модну школу), а коли постає питання життя рідних, якщо це не суперечить інтересам суспільства та політиці видання. Та більшість журналістів погодилися, що в нашому суспільстві така поведінка цілком прийнятна.
Остання дискутована тема: щодо оголошення про створення нової медіа-асоціації.
Одні вважають, що цей проект потрібний «комусь», щоб потіснити журналістські профспілки. Юрій Луканов, який очолює Київську незалежну медіа-профспілку також у своєму пості запитує: “Для чого створювати надорган над профспілками? Це робиться бюрократами від журналістики (це без образи, констатація факту) бюрократичними ж методами». Відповідь про те, що це «медіа-асоціація виконуватиме функцію саморегуляції» та гіпотеза, що вона фінансуватиметься на гранти, викликало іронічний пост журналіста та медіа-експерта Віктора Коваленка:
«Приходить грантоїд до журналіста і каже: “Я тобі буду пояснювати, що таке саморегуляція”. Журналіст відповідає: “Я вже знаю, що це. Ми вже саморегулюємося в профспілках, громадських рухах”. Грантоїд заперечує: “Ні, то все фігня. Треба саморегулюватися в моїй асоціації” – “А як це?” – “Все дуже просто”, - радіє грантоїд, простягаючи черговий підписний листок. – “Треба лише підписздесь і підписздесь”.
І нарешті, була висловлена думка авторки цих рядків про те, що кожен досвідчений журналіст, котрий має якесь ім’я, повинен тримати зв’язок із життям та окрім «респектабельних» внутрішньо-зовнішньополітичних тем брати на себе маленьку «панщину». Тобто писати на різні теми, навіть ті, які часто доручають студентам-початківцям. Це допомагає тримати руку на пульсі суспільства. Сама я, для прикладу, порушувала тему, як якесь грошовите хамло нацькувало на одного спортсмена свого бійцівського собаку за те, що той попросив забрати його з дитячого майданчика. Дільничний міліціонер справу відкривати не став попри висновки судмедекспертизи, прокуратура Дарницького району рішення оскаржила й відправила на дорозслідування туди ж. Я отримала кілька корисних порад і навіть пропозицію від народного депутата-журналіста Олександра Сочки написати депутатський запит.
Скористаюся порадами. На те вони й друзі...
Маша Міщенко
