Можна було б посміятися над недолугими заявами українських «топ»-політиків на тему гендерної рівності з приводу святкування 8 березня. Але насправді не до сміху, бо наші «топи» показали своїми висловлюваннями не тільки нездатність знаходити шляхи вирішення проблем, а й нерозуміння того, що проблема гендерної нерівності реально існує.
На побутовому рівні кожен вправі вважати, що «місце жінки - на кухні», адже є чимало представниць прекрасної статі, які вважають саме так. І якщо чоловік, який думає, що «місце жінки на кухні», поєднає у шлюбі свою долю з жінкою, яка думає так само, то з них зазвичай виходить щаслива сім’я.
Але очевидно, що політики мали б мати ширший світогляд та подумати як про жінок, які хочуть ширших перспектив для самоствердження та участі в суспільному житті, так і про створення умов для розвитку суспільної активності для тих жінок, яких (поки що) «місце на кухні» задовольняє.
Насправді для серйозного зрушення у вирішенні проблеми гендерної нерівності не потрібні ні вкладення коштів, ні організаційні зусилля. Принципово її можна вирішити одним- єдиним голосуванням у Верховній Раді України за закон, весь текст якого складатиметься із одного речення. Але про це трішечки нижче.
Проблема гендерної нерівності має як об’єктивні, так і суб’єктивні причини. На жаль, в Україні про проблему говорять лише феміністки, які не затрудняють себе аналізом об’єктивних причин і всю проблему існуючої гендерної нерівності зводять до чоловічого шовінізму. Не буду стверджувати, що таке явище як чоловічий шовінізм в українському суспільстві відсутнє цілком, але переконаний, що не йому належить вирішальна роль у сьогоднішньому становищі жінки.
Значно глибшою (але не непереборною!) є причина необхідності продовження роду. Якщо ми хочемо, щоб Україна залишалася на карті світу не просто територією, а державою, то середньостатистична жінка має народжувати не менше двох дітей. І переважна більшість жінок цього хочуть (на жаль, з різних причин, не всі можуть собі це дозволити). З іншого боку для гармонійного розвитку дитини вкрай важливо, щоб хоча б перші три роки життя саме мама, а не няня, бабуся чи вихователь, була поруч.
Отже, з об’єктивних причин, жінка, яка вирішила народити двох дітей, але не хоче позбавляти своїх немовлят ПРАВА на спілкування з мамою, змушена (добровільно!) на 4 – 6 років обмежити своє ПРАВО на кар’єрне зростання. Допустимо, на якесь виробництво відразу після закінчення ВУЗу прийшло 2 інженери з однаковими здібностями і знаннями. Один із них – чоловік, поринув у роботу і знання почали доповнюватися практичним досвідом. Друга – жінка, протягом трьох років народила 2-х дітей і шість (!) років після закінчення ВУЗу перебувала у відпустці по догляду за дітьми. Чиї шанси на кар’єрне зростання двох однаково здібних(!) інженерів будуть більшими через шість років? Чоловіка, який протягом шести років свої інститутські знання поповнював досвідом практичної роботи, чи жінки, яка (об’єктивно!) за шість років не лише не набула практичних навичок у професії, але й призабула теорію?
Очевидно, що механістичне порівняння середньої зарплати 30-тирічного інженера чоловічої статі із середньою зарплатою 30-тирічного інженера жіночої статі дасть привід феміністкам заявити про нерівність і звинуватити у всьому чоловічий шовінізм. Але істиною у цьому твердженні і не пахне! Адже роботодавець платить зарплатню не за стать, а за те, хто кращий інженер. А на цьому етапі професійної кар’єри двох наших героїв, кращий той, хто при однакових знаннях має кращий професійний досвід. Чи можливо цю об’єктивну нерівність вирівняти за рахунок роботодавця, примусивши його двом очевидно різним (на цьому етапі!) інженерам платити однакову зарплатню на тій підставі, що вони однакового віку? Очевидно, що ні.
Але якщо суспільство вважає народження і виховання дітей важливою соціальною функцією жінки, то чому б не передбачити кожній жінці, яка народила дітей, доплату з Державного бюджету до середньої заробітної плати у тій професії, яку вона вимушено покидала для виконання своєї важливої соціальної функції – МАТЕРІ!
Думаю, що політикам варто задуматись, як зробити це. Замість того, щоб через свій печерний рівень знань зводити наклеп на християнство, яке нібито принижує роль жінки!
А для того, щоб політикам краще думалося, пропоную спосіб кардинального покращення ситуації з гендерною нерівністю у державі, який не потребує ні часу на його реалізацію, ні жодної копійки коштів! А головне - дасть нову якість українській політиці! Для цього необхідно постановити, що на всіх наступних виборах Верховної Ради України, обласних, районних, міських і сільських рад у партійних списках має бути не менше 50% жінок, причому черговість має бути гарантована – якщо на першому місці чоловік, то друге і всі наступні парні місця мають посісти жінки. І навпаки. Мажоритарні ж вибори мають відбутися наступним чином. Розміри округів збільшуються вдвічі. І кожний мажоритарний округ обирає двох депутатів за двома бюлетенями. До одного бюлетеня включаються всі жінки, які побажають балотуватися. До іншого – всі чоловіки. Пропоную це як людина, яка знає про вибори не з чуток. Я тричі балотувався (і перемагав!) на мажоритарному окрузі і знаю, що сьогодні (на даному етапі розвитку суспільства!) шанси на перемогу жінки на мажоритарному окрузі мінімальні, а підхід «голосуйте за мене, бо я жінка» принижує перш за все жінок. Гарантовані ж вибори від кожного округу жінки (не за квотою, а на конкурентних засадах!) надасть можливість кожній жінці-кандидату робити наголос при проведенні виборчої кампанії не на своїй статі, а на інших своїх якостях, яких у жінок не менше, ніж у чоловіків.
Крім того треба зауважити, що в Україні проживає не менше 15 мільйонів жінок з правом голосу на виборах, чий інтелектуальний рівень, на моє глибоке переконання, на порядок вищий, ніж рівень не лише більшості сьогоднішніх депутатів-чоловіків, а й навіть спікера Верховної Ради України! Отже, ці 15 мільйонів жінок мають право на пропорційне представництво в радах всіх рівнів, і перш за все – у парламенті!
Переконаний, що такий підхід не лише різко покращить ситуацію з гендерною нерівністю, але й суттєво покращить якісний склад представницьких органів влади. Наведу лише один аргумент. За моїми скромними підрахунками, не менше третини сьогоднішніх народних депутатів України, які іменують себе респектабельними бізнесменами (і навіть найбагатші з них!) у «буремні» 90-ті роки минулого століття ходили не в костюмах від Бріоні, а в спортивних костюмах з кастетами і займалися рекетом. Зрозуміло, що кількість колишніх рекетирів (хоча колишніх рекетирів, як і колишніх КаГеБешників не буває!) у радах всіх рівнів пропорційно в мільйони разів перевищує їх кількість в українському суспільстві. Одне лише введення норми про представництво в радах всіх рівнів чоловіків і жінок у співвідношенні 50% на 50% зменшує у два рази (!) кількість рекетирів у представницьких органах влади! Без жодних організаційних зусиль і капіталовкладень! Адже рекет - «чоловіча» професія. Хоча і тут бувають винятки - кримські «башмаки» свого часу навіть зуміли просунути свою вихованку у міністри українського уряду…
Євген Жовтяк
