Чимдалі від радянського минулого, тим частіше можна почути меседжі, що Україна має святкувати не День незалежності, а День відновлення незалежності. За таким самим принципом, як країни Балтії. В цьому дійсно вбачається сенс, але (звісно, не претендуючи на лаври історика і, тим паче істину) спробую розповісти, чому на початку 90-х ми не пішли тим самим шляхом.
Дійсно, за точку відліку незалежності України можна взяти не серпень 1991-го, а січень 1918 року, коли Українська народна республіка з одного боку, і Австро-Угорщина, Османська та Німецька імперії, а також Болгарське царство з іншого, уклали Берестейський мирний договір. Згідно з ним Україна визнавалася незалежною державою в кордонах, окреслених Третім Універсалом. Мова йшла про Київщину, Поділля, Волинь, Чернігівщину, Харківщину, Полтавщину, Катеринославщину (Дніпро), Херсонщину та Таврію (без Криму). Крім того, в Універсалі йшлося, що про приєднання Курщини, Холмщини та Воронежчини (а також інших, суміжних з Україною територій з переважно українським населенням), але після окремих переговорів щодо них.
Тобто, теоретично, на початку 90-х Україна, як і країни Балтії, цілком могла заявити, що увесь час - з 1918-го - перебувала під окупацією.
Ба більше, 22 серпня 1992 року останній президент Української народної республіки Микола Плав’юк передав тодішньому президенту України Леоніду Кравчуку державні клейноди УНР та грамоту Державного центру УНР, в якій Україна, як держава української нації, визнавалася правонаступницею УНР. Мовляв, в 1991-му Україна відновила державну незалежність, тож еміграційний уряд, який перебував в екзилі з 1921 року, міг нарешті припинити свою діяльність.
Теперішня держава Україна офіційно не стала справжньою правонаступницею УНР
На жаль, далі цих символічних подій справа не пішла. Тобто теперішня держава Україна офіційно не стала справжньою правонаступницею УНР.
Свідки тих подій, з якими мені пощастило поспілкуватись, вважають, що на це вплинуло кілька факторів. Зокрема, те, що Кравчук чогось побоювався й увесь час вагався. Навіть щодо того, коли саме приймати клейноди УНР – Микола Плав’юк пропонував зробити це ще у січні, на День Злуки, але справа затяглася аж до серпня.
Причина такої нерішучості – на поверхні: тодішня владна верхівка, скажімо так, була просякнута радянською пропагандою й ірраціональними страхами. Хоча від моменту відновлення незалежності України минув рік, багато хто боявся навіть вживати якісь слова, які "хтось" міг би "неправильно зрозуміти". Тож навряд в таких умовах варто було чекати від Кравчука погодження на визнання факту окупації України радянською Росією до 1991 року.
Попри появу у Верховній Раді опозиції, більшість в українському парламенті на той момент складали комуністи. Очікувати від них одноголосного рішення про відновлення незалежності Української держави було досить наївно (наприклад, у Литві Акт про відновлення незалежності, в якому йшлося про окупацію СРСР, підтримали й підписали усі члени литовського парламенту). Наївно хоча б тому, що правонаступництво передбачає й відновлення прав громадян УНР та їхніх нащадків, які були порушені окупаційним режимом за 70 років окупації (про що нагадують прихильники ідеї відновлення незалежності в 90-х). Зважаючи, скільки в Україні родин з трагічними історіями розкуркулення, Голодомору, висилки в Сибір до Другої світової й після неї, навряд нащадки тих, хто брав участь у репресіях, або нащадки тих, хто дивом вижив (замовчуючи правду навіть перед власними дітьми, щоб дати можливість вижити і їм), проголосували б в 90-х за відновлення прав громадян майже забутої багатьма УНР.
Ще один момент – міжнародне визнання. Більшість західних урядів продовжували визнавати балтійські держави суверенними політичними утвореннями, представленими делегаціями, призначеними державами країн Балтії до 1940 року (які функціонували, наприклад, у Вашингтоні й не тільки там). Натомість, попри те, що з 1918 по 1921 роки УНР дипломатично була визнана чотирма десятками країн світу, складна внутрішньополітична ситуація в Україні й підступ більшовиків, які на усіх міжнародних переговорах намагались паралельно до представництва УНР підсунути "делегації рад", не сприяли тому, щоб це саме визнання міжнародна спільнота готова була підтвердити в 90-х щодо України.
Свідки історії тридцятирічної давнини впевнені, що росіяни насправді плювати хотіли на якісь правові норми
Ба більше, ніхто не дав би гарантій, що у разі офіційного визнання правонаступництва УНР, умовно, Росія не заявила би свої претензії на Крим (хоча, ніде правди діти, їй, за певних умов, довелося б поступитися, наприклад, Кубанню), або Угорщина не воліла б заявити свої права на Закарпаття, чи Польща – на частину Галичини. Але в 90-х ні Кравчук, ні Плав’юк, ні інші не були аж такими далекоглядними й навіть не думали про такий ймовірний розвиток подій. Ба більше, свідки історії тридцятирічної давнини впевнені, що росіяни насправді плювати хотіли на якісь правові норми й офіційні визнання Української держави, чи їх відсутність. Щоб намагатися нас знищити, росіянам достатньо лиш того, що ми – українці. Що Дніпро, Харків, Київ, Одеса, Херсон – це не їхнє. І з цим справді важко сперечатися.
Тож, певно, зараз не так важливо, чи мала Україна отримати офіційне правонаступництво УНР на початку 90-х. Важливо, що у 2023-му українці знають: ми великою кров’ю виборюємо незалежність України не з 2022-го, не з 2014-го, понад сто років. І маємо завершити цей процес зараз.
З Днем Незалежності! Слава Україні!
Тетяна Урбанська
