Мешканці селища Димер, яке більш ніж місяць було окуповане російською армією, розповіли про пережиті жахіття і, як відходячи, окупанти крали все з домівок димерців.
Місцева мешканка Ольга Сімонова розповіла, що перша військова техніка почала заїжджати в Димер 25 лютого, повідомляє lb.ua.
"Перший тиждень вони нас оминали і їхали на Лютізький плацдарм... Він розташований за 15 кілометрів від нас. Але через те, що немає електроенергії і перестали працювати насоси на дамбі, річка Ірпінь набрала свого колишнього об’єму. У плани росіян це не входило, вони такого не очікували. Вони намагалися форсувати річку, а там їх уже зустрічали наші військові. Росіяни поверталися дуже злі", – розповіла Ольга.
За тиждень росіяни почали окопуватися в Димері. "Вони зайняли завод "Вікналенд" – це бізнес, який переїхав до нас із Донецька 8 років тому. На заводі росіяни облаштували свій склад боєприпасів, а в підвал почали активно звозити місцевих. Там їх тримали і катували".
Спочатку росіяни заявляли, що прийшли димерців "спасать". "А коли ми не погоджувались, щоб нас спасали, вони ставали дуже агресивними, – сказала Ольга. – Забирали людей. У "Вікналенді" хлопці і дівчата по 20-30 днів лежали на бетонній підлозі".
Жінка також розповіла, що росіяни дуже хотіли дізнатися, як відкачати воду з річки Ірпінь, щоб все таки вийти на Лютізький плацдарм. Полонили інженера з Козаровичів і допитували його, як відкачати воду. "Він пояснив, що потрібне світло, щоб запрацювали насоси. Вони питали: "А как еще воду откачать?" "Він сказав: "Ну випийте її". То йому пальці на руках поламали. Але хоча б живий, і на тому спасибі".
За словами жінки, коли ЗСУ вдарили по "Вікналенду", оскільки там був склад боєприпасів окупантів, почалася пожежа, але хтось з місцевих відчинив двері, щоб випустити полонених.
Між тим, за час окупації у Димері 30 полонених зникли безвісти.
Весь час, що тривала окупація, Ольга допомагала своїй мамі в лікарні. З початком бойових дій туди почали надходити поранені.
Вона розповіла, що ліків не вистачало і доправити їх у Димер не було можливості два тижні. Це все не завадило лікарні, що не мала операційної та потрібних медикаментів, приймати і рятувати поранених. Ольга зазначила, що в лікарні залишився дитячий травматолог з "Охматдиту", який живе у Димері, – на ньому трималася вся робота з пораненими. "Довелося й пологи приймати – за час окупації в Димері народилося 5 хлопчиків. До того в нашій лікарні не було пологів, мабуть, років 25. Ми зробили одне таке велике коридорне відділення – і там вони всі народжувалися", – розповіла Ольга.
Поранених за цей час у лікарню надійшло близько тридцяти.
"Загинув хлопчина, мій друг. Він віз продукти, і з нього зробили просто решето. Ми не знали, де він подівся. Дружина на ранок йшла з піднятими руками до тих росіян, які його розстріляли, і дві години молила їх віддати тіло, щоб поховати", – згадала Ольга.
Поховати теж було складно – кладовище заміновано. Треба було вмовляти росіян, щоб вони розмінували і дозволили поховання.
Окупанти призначили в Димері нового голову з місцевих. "Де він тепер – ми не знаємо, але Служба безпеки прийшла по нього першого, – говорить Ольга. – Він дуже хотів стати начальником, подавався раніше на голову ОТГ. Але за нього не голосували через його наркотичне минуле".
Росіяни вибудовували нову ієрархію, познімали українські прапори.
"У нас стояли бойові буряти – так ми їх називали. Які казали, що приїхали нас звільняти і піднімати з колін. А самі дивувалися, що в нас є туалети в будинку: "Даже есть туалеты в доме?" "Эта у вас телевизоры такой толщины?!" "У вас асфа-а-альт??" "Там, откуда я, таких машин не-е-ету". І воно мені розказує, що приїхало мене піднімати з колін" – сміється жінка.
"В Димері також були росгвардія та кадировці. Як ішли на Гостомель, то поверталися і перегруповувалися. Були найманці і строковики, були кадрові військові. Але найабсурдніші були бойові буряти", – згадує вона.
Ольга розказує, що зі своїх походів на Гостомель окупанти поверталися дуже злі: "Їх там розбомблять – і вони вертаються злі як собаки. А за три дні знов збираються на Київ. Що цікаво, вони не знали навіть, що відбувається на інших блокпостах – у них не було між собою зв’язку, а власні телефони їхнє керівництво змусило розстріляти, коли вони сюди заходили", - розповіла жінка.
Ще за три дні до того, як Росія заявила, що буде виводити війська з півночі, окупанти почали ходити по всіх будинках і красти звідти речі.
"Як мені шкода, що я не сфоткала той БТР – на ньому було все на світі. Крісла, килими, люстра. Все навалено, перев’язано стрічками, а зверху сидять ВОНИ", – розповідає Ольга. Крали також і позашляховики, на них теж "гордо" вивозили майно димерців.
Сам Димер більш-менш цілий. Коли селище звільнили, першим ділом вивісили українські прапори. І кинули понтон через річку, щоб можна було доставляти необхідне.
"Зараз я навіть не маю права сказати, що нам погано. Так, немає світла, але стоять наші військові, які посміхаються, і до них можна підійти з чим завгодно – і вони допоможуть!", - підсумувала жінка.
