Спостерігачу в 2019 році може здатися, що Росія завжди мала і буде мати незмінний інтерес у збереженні авторитарного контролю вдома й імперської влади за кордоном. Згідно з такою точкою зору, російський президент Володимир Путін навряд чи останній російський правитель, який буде активно переслідувати ці пріоритети своєї країни.
Наслідки для Заходу очевидні. Якщо Путін діє за тим же сценарієм, що й інші російські лідери, тоді серед доступних реакцій лишається або прийняття його авторитаризму й експансіонізму, або війна. А ніхто війни не хоче. Про це на сторінках Foreign Policy пише професор політології Університету Рутгерса Александр Мотиль.
Читайте такожNew York Times: Путіну потрібно відчепитися від України, якщо йому не байдужа Росія
Але що як Путін переслідує зовсім не незмінні й об’єктивно визначені національні інтереси Росії? В такому разі він буде чутливим до таких же факторів тиску, які діють й на інших лідерів: до сприйняття, ідеологій, інституційної спадковості, а також історичних змін, які призводять до політик, не обов’язково вигідних інтересам його країни. Як будь-хто зі знанням історії Росії чи будь-якої іншої країни добре знає, жодна країна не може переслідувати одні й ті ж інтереси впродовж всього свого існування. Тому що держави й регіони, які їх оточують, постійно змінюються.
Сучасна Росія – це не Московське царство 600-річної давнини. Монголи – це не Захід. І, попри деяку поверхневу схожість, Путін – не Іван Грозний. Незмінність – вигадка. Водночас, географія й стратегія мають значення. Тому зовнішня політика стає функцією геополітики, національних інтересів й ідеологій, а також типу режиму, особистості лідера, історичного періоду, контексту і багатьох інших факторів.
Розуміння російської зовнішньої політики вимагає оцінки її історичної еволюції. Перш за все, це означає розглядати сучасну Росію як спадкоємця Радянської імперії, надзвичайно централізованої держави, в якій російське ядро визначало внутрішню й зовнішню політику неросійських республік. Сучасна російська держава – продукт раптового краху тієї імперії.
Читайте такожRzeczpospolita: Росія і Туреччина хочуть показати, що вони знову стають імперіями
Фіксована історія рясніє доказами змінності російських національних інтересів. У 13-му столітті самопроголошена Московська держава, попередниця сучасної Росії, виникла як крихітний князівство, котре змагалося за владу з іншими крихітними князівствами по сусідству. Всі вони прагнули скинути те, що відоме як «монгольське ярмо». В 1380 році Дмитро Донський переміг монголів на Куликовому полі. В 1480 році князь Іван ІІІ покінчив із залежністю Москви на річці Угрі. Через 70 років після того армія Московії захопила Казань і Астрахань. В ті часи такі нібито «незмінні» російські інтереси, як домінування над Україною і Босфором, нікого в Москві не хвилювали. Тому що Москва була надто маленька, надто далеко і надто зосереджена на монгольській загрозі на сході.
Подальша московська експансія і завоювання Сибіру – процес, який тривав 70 років з 1581 до 1649 року – були здебільшого продиктовані бажанням звіроловів здобути легку наживу, а не геополітичними міркуваннями чи національними інтересами. Навіть в 16 столітті Україна й Османи не були на радарі Москви. А от Литва, Польща і Швеція, які воювали між собою і проти Москви, були. Лише в другій половині 17-го століття й внаслідок невпинних сутичок між поляками, московітами, османськими турками, кримськими татарами й українськими козаками, Москва анексувала східні українські території, підійшовши до Чорного моря. Так Україна і османський регіон з’явився у її стратегічних інтересах.
Читайте такожPolitico: Найкращий спосіб розібратись з Росією – дочекатись її самознищення
Петро І змінив визначення московських національних інтересів, вирішивши після частих візитів у Західну Європу, що його царству потрібна модернізація. Він прислухався до порад українського духовенства, що його імперія, яка тепер називалася Росією, повинна наголошувати на своєму зв’язку з Київською Руссю. Хоча ядро тієї стародавньої країни було якраз на території сучасної України. Всі ці ідеологічні кроки не були продиктовані «незмінними» національними інтересами. Петро І міг просто не подорожувати в Європу. А українські священики могли просто промовчати і не вказувати на посягання на історію Київської Русі як на спосіб легітимізувати нову імперію.
Коли Російська імперія вступила в безпосередній контакт з Османами й їхніми кримськотатарськими союзниками, напруга між двома великими силами була неминучою. Але невблаганна російська експансія в Чорному морі після правління Петра І була більше функцією, яка виникла зі слабкості Османської імперії й російського сприйняття турків як ворогів християнства. Останнє переросло у виправдання для геостратегічного імперативу контролювати Босфор. Слабкість, занепад і відчуття «цивілізаційного місіонерства» також стали мотивом для експансії в Центральній Азії й на Кавказі в 19-му столітті. Так на світ з’явилася імперія, яка почала розвалилася в 1918-1921 роках.
Читайте також"Це навіть не відновлення СРСР": російський політик розкрив сутність путінського режиму
Імперіям наставав кінець в два способи. Багато з них втрачали території з часом. В результаті імперське ядро відроджувалося з уламків з мінімальними ідеологічними, економічними, військовими, культурними і політичними зв’язками з колишніми колоніями. Такі нові держави рідко проводять кампанії з повернення втрачених територій. Адже ця втрата сталася за довго до того, як імперія остаточно перестала існувати. Османська імперія – чудовий приклад такого сценарію. Для неї цикл втрат почався з облоги Відня в 1683 році й закінчився з початком Першої світової війни. Ядро імперії перетворилося на Туреччину в 1919 році. Головною метою нової країни було не відвоювати імперські території, втрачені за майже 300 років до того, а зміцнити свою незалежність, а також розібратися з грецькими й вірменськими меншинами в межах її кордонів.
Але існує й інший шлях загибелі імперій. Творіння Петра І, Російська імперія, розвалилася в 1918-1921 роках, в часи, коли територіальна експансія була на підйомі. Зважаючи на раптовість і всебічність розпаду імперії, ідеологічний, економічний, військовий, культурний і політичний зв’язок між більшовицькою Росією й колишніми колоніями були досить сильними. Більшовики відчували потяг почати кампанію з відродження імперії, що призвело до формування Радянського Союзу в 1922 році. А ця імперія розвалилася в роки між «перебудовою» Михайла Горбачова і формальним розчленуванням СРСР 31 грудня 1991 року. Буквально за ніч з’явилося 14 незалежних неросійських країн зі старими імперськими зв’язками, які прив’язували їх до ядра – Росії.
Читайте такожNational Interest: Успіх демократії України підштовхне Росію до розпаду
Більшість росіян досі вважають свою державу і народ вищими за інші. Вони досі охоплені «цивілізаційним місіонерством» у ставленні до неросіян. Російська мова й культура досі домінує не в останню чергу через десятиліття радянської політики русифікації. Інфраструктура єдиного економічного простору, а також залежність країн від російських нафтових і газових трубопроводів, досі існує. Росія успадкувала велику армію й арсенал в той час, як неросійським країнам довелося збирати рештки радянської військової сили і переформатувати їх у нові незалежні армії. Неросійські еліти були переплетені з російськими. А їхня лояльність не завжди була скерована до їхніх рідних країн. Нарешті, росіяни загалом і їхні еліти зокрема відчули приниження через втрату імперії. Вони прагнуть зробити свою країну знову великою.
Тож не дивно, що Путін і його попередник Борис Єльцин переслідували мету відродження імперії. В часи Єльцина цей процес був «м’яким», зосередженим на спробах збудувати Співдружність незалежних держав і захисті нібито пригноблених росіян і російськомовних меншин у неросійських країнах. Але Єльцин був президентом на тлі економічного краху пострадянської Росії. Саме в його роки процвітали злочинність й корупція. Путіну пощастило опинитися в потрібний момент в правильному місці. Коли він став прем’єр-міністром, а потім президентом, російська економіка нарешті почала відновлюватися. А ціни на енергоносії підстрибнули до неба. Це дозволило йому діяти з позиції автократа.
Читайте такожThe Economist: Крим досі живе в стагнації і під репресіями Росії
В такому світлі рішення Путіна анексувати Крим і розв’язати війну проти України ніяк не пов’язане з «незмінними російськими інтересами». Швидше, російський лідер хотів зробити Росію «знову великою» й страждав від параної щодо НАТО і Заходу. Більше того, він бачив, як революція на Майдані ослабила українську державу, що зробило її легкою ціллю для експансії, а також загрожувала його диктатурі, даючи зрозуміти, що демократія й влада народу можуть принести позитивні результати. Імперська ідеологія, слабкість України й відчуття уразливості сплелися, зробивши російське вторгнення дуже вірогідним, якщо не неминучим.
Якщо стратегічна мета Заходу (яка чудово поєднується з демократичною, незавойовницькою Росією) - це створення стабільної низки заможних неросійських держав, здатних протистояти російському домінуванню і готових співпрацювати з Москвою на дружніх і взаємовигідних засадах, тоді як Захід і сусіди Росії повинні вчинити з імперіалістичними амбіціями Путіна?
На думку автора, перш за все, їм не варто підгодовувати російську імперську «манію величі», стверджуючи, що російські національні інтереси обов’язково включають гегемонію над сусідами. Це лише дасть легітимність російському імперському проекту. Не існує ніяких незмінних національних інтересів Росії. Всі колишні імперії втрачали свій ідеологічний запал з часом. Це ж станеться і з Росією, якщо західні політики помилково не завадять.
Читайте такожNew York Times: Репресії у Росії посилюються на тлі невпевненості у майбутньому країни
По-друге, потрібно уникати зміцнення економічного, політичного й військового зв’язку між Росією й її колишніми колоніями. Навпаки, цей зв’язок потрібно повністю розірвати. Звісно, для сусідів нормально підтримувати тісні економічні відносини. Але російське домінування не повинне бути передумовою для цього. Захід в цілому і США зокрема можуть допомогти зрівняти економічне, політичне і військове поля між Росією і її сусідами, заохочуючи тіснішу інтеграцію неросійських країн в європейську економіку й інститути безпеки. Вони можуть надавати цільову оборонну військову допомогу, яка підвищить можливості менших країн протистояти агресії. Але перш за все, Захід і США повинні просувати енергетичну диверсифікацію, допомагаючи неросійським країнам розробляти власні енергетичні ресурси, скорочуючи тим самим російську енергетичну монополію. Захід не повинен ніколи допускати появи таких трубопроводів, як «Північний потік-2». А лідери не повинні так поклонятися Путіну, як це робить президент США Дональд Трамп.
Нажаль, Заходу також потрібно готуватися до найгіршого сценарію, за яким Росія розвалиться чи навіть занепаде. В 1918 році постімперське російське ядро швидко переграло нові незалежні неросійські країни. Відновлення імперії відбулося відносно швидко й легко. Сьогодні Росія, хоч і лишається великою регіональною силою, не має жорсткої сили для відновлення реальної імперії. Вона може відірвати шматки чужих територій чи захопити невеликі країни, такі як Естонія і Литва. Але у Москви немає жодних шансів підкорити собі Казахстан, Узбекистан чи Україну. Не зрозуміло також, чи здатна Росія завоювати Білорусь. Нажаль, спроби встановити нову імперію можуть дестабілізувати як Росію, так і її сусідів.
Читайте такожBloomberg: Геополітична важливість України вислизає з поля зору
У Путіна грандіозні геополітичні амбіції: розширити свій вплив по всій Африці й Близькому Сході. Хоча його економіка до них не дотягує. Такі імперіалістичне перенапруження не може тривати довго. В якийсь момент не такого вже й далекого майбутнього його зовнішньополітичні зобов’язання підуть стопами СРСР Леоніда Брежнєва. Певний організований чи неорганізований відступ стане імперативом.
Не менш важливо те, що Путін створив квазі-фашистську державу. Вона надмірно централізована, корумпована, неспроможна на модернізацію. Єдина, що в неї добре виходить, - це репресії. Путін став тим, на кому вся ця система тримається. Його відхід від справ викриє всі внутрішні слабкості Росії, що створить ґрунт для наступу або амбітних еліт, або роздратованих мас. За іронією, Путін став найбільшим ворогом Росії тому, що він надто хоче перетворити Росію в авторитарну імперію. Але це та роль, яку країна не може витримати.
