Україна, як і низка інших країн в Східнй Європі, допустила помилку, яка завадила їй стати кращою / REUTERS

Після Другої світової війни багато західних інтелектуалів сумнівалися, що Німеччина зможе знову стати демократичною і цивілізованою країною. Однак, менш ніж за одне покоління, німці досягли цієї мети, ухваливши федеральну конституцію, яка обережно обмежує людей при владі. Вони змогли створити економічне чудо і притягнути до відповідальності багатьох (хоч і не всіх) нацистських злочинців.

Читайте такожЗеленський окреслив перелік необхідних для України реформКоли настав крах комунізму в 1989 році, було значно менше тих, хто сумнівався у світлому майбутньому посткомуністичної Центральної і Східної Європи. Насправді навіть перспектива приєднання Росії до НАТО і Європейської економічної спільноти не вважалася перебільшенням. Про це в статті для American Interest пише експерт Американського інституту підприємництва Далібор Роак.

Минуло 30 років. І результати неоднозначні. Деякі країни, такі як Білорусь, ледве просунулися в бік демократії, особистої свободи й верховенства закону. В той же час інші, такі як Польща й Угорщина, після великого прогресу відкотилися назад. Більшість країн на Балканах застрягли в нетрях недобудованої демократії, отруєної кумівством і корупцією. Вони з цинізмом дивляться на перспективи геополітичної прихильності.

Дехто звинувачує в цьому так звану "політичну імітації", маючи на увазі, що Центральна і Східна Європа копіювала Захід без урахування своїх локальних реалій. Або ж регіон просто повернувся до давньої версії себе. І в ньому одні країни опинилися на більш ліберальному кінці спектру, а інші - навпаки.

Але, на думку автора, у появі таких лідерів, як Віктор Орбан, не можна звинувачувати негативну реакцію на жорсткі спроби відтворити західні інститути з нуля в Центрально-Східній Європі. Це виправдання не може пояснити ще гірші приклади авторитарного популізму в країнах на зразок Білорусі, Сербії чи Молдови, які ніколи не мали справу з таким тиском. І як так вийшло, що найбільш запеклі "наслідувачі, такі як Чехія чи країни Балтії, не скотилися назад до авторитарних практик?

Читайте такожУ G7 повідомили про реформи, які будуть підтримувати в Україні у 2020 роціНа додачу стратегії з проведення реформ у посткомуністичних країнах сильно відрізнялися. І це ще більше ускладнює ситуацію. Найбільш тривожним прикладом демонтажу демократії сьогодні лишається Угорщина. Але у свій час вона втілювала унікальну суміш економічних реформ, яка повністю відповідала вимогам ери "Вашингтонського консенсусу". Угорський уряд віддав пріоритет реструктуризації фінансового сектору й консолідації, а не приватизації державних підприємств. Це дозволило уникнути великих соціальних потрясінь й тривалих періодів високого рівня безробіття.

Якщо ж більш ретельно розглянути історії посткомуністичних трансформацій, то в них не буде місця широким узагальненням. Натомість це історії кумулятивних інституційних змін, які відбувалися у особливих умовах. Стара культурна і політична спадщина взаємодіяла з протилежними політичними виборами й історичними випадками. І часом це відбувалося в дуже неочікуваний спосіб.

Ще 15 років тому Угорщина здавалася твердою історією успіху. Вона досягла значного прогресу за всіма можливими оцінками демократії, верховенства закону й інституційної якості. Сьогодні ж індекс свободи у світі від Freedom House, оцінки управління від Світового банку і індекс людських свобод від Cato Institute вказують на те, що Угорщина дуже сильно відстає від Чехії. Остання не переживає "демонтаж" демократії таких же масштабів, хоча чеський рівень політичного популізму не нижчий.

Читайте такожWashington Post: Орбан використовує історію Угорщини як зброю проти України і сусідівЧи може початися відмова від демократії з вини "політики імітації" в одній країні і не початися в іншій? А може чеські ліберальні традиції Томаша Масарика і Карела Гавлічека і угорскі привиди часів Тріанонського договору і режиму Міклоша Горті проявили себе? І це сталося не залежно від політичних рішень, які чеські й угорські політики прийняли в 1990-х і на початку 2000-х років. Реальність більш складна.

Угорська "Робітнича партія" переформатувала себе в номінально демократичну "Соціалістичну партію", позбувшись всіх комуністичних і тоталітарних символів. Але більша частина старих кадрів лишилася. Коли партія повернулася до влади в 1994 році, повна політична ізоляція через суди своїх майбутніх суперників все ще була вигідною стратегією. Тому соціалістичний уряд просунув судову реформу, яка зберегла старі комуністичні судові структури. Таким чином, він зробив суди зручним інструментом власної політичної боротьби.

У свою чергу, комуністи Чехії  ніколи не засуджували своє тоталітарне минуле. Тому лишалися крайньою політичною силою впродовж всього існування Чехії після 1989 року. Комуністи не мали впливу на політику, а тим більше на судову реформу. Іншим великим поворотом історії був розпад Чехословаччини. Словацький націоналізм, який був придушений в комуністичні часи, став сильним феноменом в 1990-1991 роках. Але рішення Вацлава Клауса і Владіміра Мечіара покінчити з Чехословацькою Федерацією після виборів 1992 року навряд чи можна було передбачити. Тиску громадської думки для цього теж не було.

Читайте такожForeign Affairs: Скандали навколо України і США стали доказом появи нового виду корупціїОдним з важливих наслідків цього розділу стало те, що Празі довелося ухвалювати власну конституцію. Тож фінальний документ багато запозичив з Основного закону ФРН, особливо ті його складові, які покликані не допустити демонтаж демократії. Угорщина багато говорила про потребу замінити виправлену версію конституції від 1948 року чимось кращим. Але ніщо так і не змусило її це зробити. Зрештою, коли Віктор Орбан і його партія FIDESZ здобули абсолютну більшість, вони змогли прийняти ноку конституцію. Але таким чином всі напрацювання Конституційного суду Угорщини до 2011 року, які зміцнювали демократію, були просто викинуті.

Конституційному суду Чехії не потрібно було вигадувати "невидиму конституцію" країни, щоб не дозволити більшості в парламенті переписувати правила під свої політичні потреби, змінюючи виборчу систему й підриваючи незалежність Центрального банку. Самого тексту конституції було досить, щоб накопичити достатню кількість прецедентів, які унеможливлювали поступову узурпацію влади в стилі Орбана.

Важливим фактором стало також питання нерозривності. У Балтії національне існування кожної з країн було просто несумісним з будь-якою формою збереження пригноблення часів СРСР. З іншого боку спектру, мало реальних змін відбувалися на тлі формальної загибелі комуністичних режимів у Білорусі, Україні й Грузії часів президента Едуарда Шеварнадзе.

Читайте такожCNBC: Існує шість причин бути оптимістом в 2020 роціМіж цими двома полюсами існують різні форми переформатування старих комуністів. В одних країнах вони стали новими лібералами, лояльними до ЄС (як в Угорщині). В інших старі комуністи захопили значні активи під час божевільних фаз приватизації державних компаній (як в Словаччині). А в деяких країнах стали маргіналами в політичному й економічному житті.

Чи могло б все відбутися інакше й краще в країнах, де комуністичні еліти, "перефарбувавшись", зберегли вплив після падіння режиму? Історія не дозволяє провести контрольований експеримент, який би дав відповідь на це питання. Однак, останні 30 років говорять, що повний розрив - це часто найкращий спосіб не лише виправити токсичні відносини, а й суспільства під управлінням токсичних інститутів.

Вас також можуть зацікавити новини:

Читайте новини світу і переклади зарубіжної преси на каналі УНІАН ІноЗМІ