Учорашній матч чемпіонату Європи з футболу Іспанія  - Росія, ясна річ, викликав великий ажіотаж у наших сусідів, адже їхня збірна  стільки років не показувала пристойних результатів, а тут начебто шанс і з’явився.

Ну, Бог в поміч добрим людям.

Мені не довелося дивитися репортаж про цей матч на російських телеканалах, але, певно ж, там палко підтримували своїх, залишаючи іспанцям, відповідно, їхній ефір. Зрозуміло.

Відео дня

Зрозуміло і те, що неписані  правила спортивної журналістики передбачають загалом нейтральне, незаангажоване  ставлення  оглядача, коментатора до суб’єкта своєї уваги, особливо, коли йдеться про коментування спорту на телебаченні чи  радіо.

Електронні ЗМІ мають найчисельнішу аудиторію, в якій апріорі можуть виявитися прихильники як однієї, так і іншої команди, тож коментатор повинен зважати  на це і, так би мовити, віддавати належне обом сторонам  спортивного поєдинку.

Втім, з кожного правила є винятки, і коли грає твоя рідна національна збірна, хочеться разом з нею заспівати гімн і кинутися вперед на супротивника.

Вчора складалося враження, що російський гімн заспіває і наш телекоментатор, який вів репортаж про  матч росіян з іспанцями на Першому Національному каналі Українського телебачення.

По-моєму, він був найпалкішим вболівальником збірної Росії після Лужкова, присутність якого на стадіоні в австрійському Інсбруку не пройшла повз увагу цього нашого земляка-телекоментатора.

Вже на самому початку  матчу, він, уздрівши знайоме обличчя, з ентузіазмом поспішив повідомити про  це українській аудиторії, але чомусь осікся на півслові. Мабуть, згадав, що цей поважний “гаспадін” оголошений персоною нон-грата в Україні за дуже недружні висловлювання на адресу нашої держави, які розцінюються як зазіхання на її територіальну цілісність. 

Ну а далі, хто не чув,  -  співчутливі охи та ахи з приводу  гри російської команди лунали суціль протягом усіх відведених півтори години. Рідні брати грали, що ж тут поробиш.

Іспанці «відвантажували» росіянам гол за голом, а наш тлумачник запевняв, що команди грають, ну майже, на рівних. Здавалося, що це раптом російський коментатор заговорив українською.

А от уже коли рахунок став розгромним 1:4, згадав земляк  гру збірної України дворічної давнини з тими ж іспанцями, тільки на чемпіонаті світу. Наші тоді також програли з тріском  0:4, от коментатор і знайшов невістки кожух, резюмувавши: а  росіяни зіграли з іспанцями все-таки краще, ніж українці, бодай хоч в одному першому таймі, але все-таки краще.

Що ж, і тут, виходить: “Бей, Хохлов, спасай Россию!” -  пам’ятаєте цей каламбуристий заклик в одній з поважних московських газет напередодні матчу Україна –Росія в пам’ятному 1999 році?

Ну, зрозуміло, класики ніколи не старіють, і риторичне запитання автора «Гренади» поета Михайла Свєтлова: «Откуда у хлопца испанская грусть» і нині є актуальним, але щоб настільки…

Розхожий вислів про те, що спорт є поза політикою, давно вже відправлено до архіву. Спорт у наш час є потужним засобом підтримки національних інтересів, брендом країни, нації, міста, є ареною зіткнень політичних, ідеологічних, інформаційних і яких завгодно впливів. 

Старе гасло радянського агітпропу “Спорт - це посол миру” виявилося не таким уже фальшивим, щоправда час зробив суттєву  поправку і  тепер у цього “посла” спектр завдань дуже розширився.

Зрештою визнаємо, що таке суперництво, хоч  як би воно іноді  вихлюпувалося через край,  все-таки краще, ніж з’ясування стосунків на ратному полі.

От лише журналіст, коли він береться розмовляти з великою аудиторією, має добре усвідомлювати, що, кому і навіщо він хоче сказати. Особливо коли йому довірено працювати на державному телеканалі, який утримується на кошти мільйонів платників податків, і мовлення на якому  має відповідати цілком визначеним рамкам  державної інформаційної політики. 

Пропозиція на останок: відправити  цього коментатора  на стажування на те ж  Російське держтелерадіо, певен, там йому швидко розтлумачили б, для чого призначені державні ЗМІ.

Олег Савицький