Учорашній матч чемпіонату Європи з футболу Іспанія - Росія, ясна річ, викликав великий ажіотаж у наших сусідів, адже їхня збірна стільки років не показувала пристойних результатів, а тут начебто шанс і з’явився.
Ну, Бог в поміч добрим людям.
Мені не довелося дивитися репортаж про цей матч на російських телеканалах, але, певно ж, там палко підтримували своїх, залишаючи іспанцям, відповідно, їхній ефір. Зрозуміло.
Зрозуміло і те, що неписані правила спортивної журналістики передбачають загалом нейтральне, незаангажоване ставлення оглядача, коментатора до суб’єкта своєї уваги, особливо, коли йдеться про коментування спорту на телебаченні чи радіо.
Електронні ЗМІ мають найчисельнішу аудиторію, в якій апріорі можуть виявитися прихильники як однієї, так і іншої команди, тож коментатор повинен зважати на це і, так би мовити, віддавати належне обом сторонам спортивного поєдинку.
Втім, з кожного правила є винятки, і коли грає твоя рідна національна збірна, хочеться разом з нею заспівати гімн і кинутися вперед на супротивника.
Вчора складалося враження, що російський гімн заспіває і наш телекоментатор, який вів репортаж про матч росіян з іспанцями на Першому Національному каналі Українського телебачення.
По-моєму, він був найпалкішим вболівальником збірної Росії після Лужкова, присутність якого на стадіоні в австрійському Інсбруку не пройшла повз увагу цього нашого земляка-телекоментатора.
Вже на самому початку матчу, він, уздрівши знайоме обличчя, з ентузіазмом поспішив повідомити про це українській аудиторії, але чомусь осікся на півслові. Мабуть, згадав, що цей поважний “гаспадін” оголошений персоною нон-грата в Україні за дуже недружні висловлювання на адресу нашої держави, які розцінюються як зазіхання на її територіальну цілісність.
Ну а далі, хто не чув, - співчутливі охи та ахи з приводу гри російської команди лунали суціль протягом усіх відведених півтори години. Рідні брати грали, що ж тут поробиш.
Іспанці «відвантажували» росіянам гол за голом, а наш тлумачник запевняв, що команди грають, ну майже, на рівних. Здавалося, що це раптом російський коментатор заговорив українською.
А от уже коли рахунок став розгромним 1:4, згадав земляк гру збірної України дворічної давнини з тими ж іспанцями, тільки на чемпіонаті світу. Наші тоді також програли з тріском 0:4, от коментатор і знайшов невістки кожух, резюмувавши: а росіяни зіграли з іспанцями все-таки краще, ніж українці, бодай хоч в одному першому таймі, але все-таки краще.
Що ж, і тут, виходить: “Бей, Хохлов, спасай Россию!” - пам’ятаєте цей каламбуристий заклик в одній з поважних московських газет напередодні матчу Україна –Росія в пам’ятному 1999 році?
Ну, зрозуміло, класики ніколи не старіють, і риторичне запитання автора «Гренади» поета Михайла Свєтлова: «Откуда у хлопца испанская грусть» і нині є актуальним, але щоб настільки…
Розхожий вислів про те, що спорт є поза політикою, давно вже відправлено до архіву. Спорт у наш час є потужним засобом підтримки національних інтересів, брендом країни, нації, міста, є ареною зіткнень політичних, ідеологічних, інформаційних і яких завгодно впливів.
Старе гасло радянського агітпропу “Спорт - це посол миру” виявилося не таким уже фальшивим, щоправда час зробив суттєву поправку і тепер у цього “посла” спектр завдань дуже розширився.
Зрештою визнаємо, що таке суперництво, хоч як би воно іноді вихлюпувалося через край, все-таки краще, ніж з’ясування стосунків на ратному полі.
От лише журналіст, коли він береться розмовляти з великою аудиторією, має добре усвідомлювати, що, кому і навіщо він хоче сказати. Особливо коли йому довірено працювати на державному телеканалі, який утримується на кошти мільйонів платників податків, і мовлення на якому має відповідати цілком визначеним рамкам державної інформаційної політики.
Пропозиція на останок: відправити цього коментатора на стажування на те ж Російське держтелерадіо, певен, там йому швидко розтлумачили б, для чого призначені державні ЗМІ.
Олег Савицький