Так сталося, що останні півроку я намотувала тисячі кілометрів у маршрутах і автобусах міжміського сполучення по містах і селах Росії, а також суміжних з нею регіонів України. А сучасний автобусний сервіс передбачає від душі пригощати пасажирів фільмами непоганої дівідішної якості.
У минулі роки мені щастило, поїздки випадали рідко, але мені вдалося подивитися хоч і старі, але чудові оскароносні фільми – «Закоханий Шекспір», «Ігри Розуму», «Матрицю».
Якось я натрапила на російський серіал «Ідіот» за Достоєвським, і треба віддати належне росіянам. Такі серіали – це ще й пропаганда російського побуту, російської історії, мови.
Цього року на американські та французькі фільми мені не пощастило. Але один за другим люб`язні водії ставили фільми про «велич» російської армії, про славних російських десантників, що йдуть умирати у Чечню, щоб, цитую героя фільму, «не просрати країну». З екрану на мене дивилися російські спецназівці, освічені плейбої, сини російських генералів, справжні патріоти, які заради великої батьківщини відмовлялися від штабної роботи, рвалися всупереч усьому в гарячі точки, протистояли корумпованим негідникам у погонах і, зрозуміло, перемагали всіх своїх ворогів. У таких фільмах поетизується все, причини війни, скотинячі накази начальства, коли людей відправляють на вірну смерть, і сам момент смерті – «з батьківщиною на вустах».
Такі сюжети в салонах автобусів повторювалися із завидною регулярністю, що дало привід думати або про нову російську кінематографічну моду, або про велике замовлення якого-небудь міністерства оборони або ФСБ. Оскільки подібних фільмів так багато, то хтось же їх замовляє.
Напевне, з погляду російських властей, це правильно. Ну треба ж якось створювати ідеологію, зміцнювати військовий корпоративний дух, виховувати й підтримувати згасаючий дух величі гігантської країни. Але я з неймовірним полегшенням думала про переваги бути громадянином країни європейської, а не ось такої, з претензією на велику. З полегшенням, тому що в мене самої зростає син. А я зовсім не виключаю, що від цього пропагандистського продукту в парубків із російських глибинок зриває дах і вони з захопленням вирушають захищати інтереси батьківщини, а, по суті – чужі бізнеси й чужі амбіції.
Раніше мені здавалося, що в імперії є якась велич. А зараз я розумію, що таке дута велич – це така ж брехня і дурість, як нові фільми про офіцерів. Усе це фуфло не коштує сльози дитини, як писав Достоєвський. Головна цінність для держави та суспільства – людське життя.
Зізнаюся, що з полегшенням сприйняла, коли несподівано на екрані телевізора чергової маршрутки з`явилися титри кіностудії «Work Dreams Pictures».
Оля Журавльова, м. Одеса
