Як, реагуючи на антиукраїнські випади, не скотитися до рівня сортиру, з іншого боку – не плазувати з усіх парламентських фракцій.
Численні непротокольні виступи Віктора Степановича – це еманація виступів перших осіб РФ, перш за все – Володимира Володимировича Путіна, який тоном своїх промов фактично дає директиви російському дипломатичному корпусу.
Пригадаймо його вислови в адресу інших країни, які нині очолюють рейтинги нелюбові російського народу.
Наприклад, країни Балтії.
2004 року, обговорюючи питання державного кордону з Латвією, Путін у відповідь на прохання офіційної Риги визнати незаконність приєднання до Росії територій одного з прикордонних районів, сказав: «Вуха від мертвого осла вони одержать, а не цей район».
Особливий виток протистояння з трьома балтійськими країнами виник, коли керівники цих держав не приїхали на святкування 65-річчя перемоги у Великій Вітчизняній війні. У цій полеміці пан Путін за кожної нагоди підкреслював, що в країнах Балтії, нібито є неонацистські прояви.
Два роки тому лідер РФ назвав балтійські держави, що є транзитерами російської нафти, «паразитами», які, мовляв, наживаються на митах і дешевій російській енергії.
Британській владі теж дісталося. На прохання в 2007 році видати Андрія Лугового, підозрюваного у виконанні вбивства Олександра Литвиненка, Путін сказав: «Мізки їм треба поміняти. У них рудименти колоніального мислення». Вислів «без мізків» повторив наступник Путіна, Дмитро Медведєв щодо керівництва Грузії.
У Володимира Володимировича є ще один фірмовий вислів – «соплі жувати». Якщо вірити Олені Трегубовій, колишній журналістці президентського пулу, він активно вдається до нього в колі нинішніх журналістів, акредитованих у Кремлі. У 2004 році на засіданні країн СНД Путін закликав учасників більше працювати і припинити "з року в рік просто жувати соплі". Нещодавно це словосполучення Путін повторив на засіданні міжнародного політологічного клубу «Валдай». «Нам що, треба було соплі криваві жувати, з рогаток по них стріляти?» – відповідав він на запитання про участь Росії у війні з Грузією.
З Америкою у російського прем`єра «тонкі відносини». Усі програми телебачення, за вказівкою зверху, просотані антиамериканським духом. За соціологічними опитуваннями, США стоять у списку найбільш нелюбих росіянам країн. Другою йде Грузія. А Україна перемістилася в рейтингу нелюбові на третє місце, витіснивши звідти Естонію.
Тон задає, звичайно, прем`єр-міністр, який часто користується кримінальним жаргоном (чи випадково?). Завдяки велемовності прем`єр-міністра, російські громадяни дізналися, що означає на його жаргоні слово «мазурик» – в контексті України, звісно. А коли пан Путін під час організованої газової кризи міркував про «несумлінність» України як транзитера і про необхідність будувати обхідні газопроводи, він сказав вельми «дипломатичну» фразу: «Потрібно позбавити дівчину (Україну) ілюзій, вона повинна зрозуміти, що у наречених є вибір». Ну а слова російського прем`єра, що наша ГТС – це поношений фетиш, а міжнародні спостерігачі п`ють горілку в київських готелях, вже теж стали класикою поганого тону в міжнародних стосунках.
Навіть у бік любих росіянам білорусів деколи чути грубість з тих-таки вуст, що народили фразу про чеченців, яких треба, мовляв, «мочити в сортирах». Коли 2002 року Путін почав вести переговори про об`єднання в одну державу, а Лукашенко всіляко опирався цьому, пропонуючи інші форми співпраці, Володимир Володимирович «дипломатично» заявив, що «економіка Білорусії – це 3 відсотки від економіки Росії. І попросив відокремлювати мух від котлет».
Чи варто, у світлі викладеного, мати претензії до скромного дипломата? Адже тон задає керівництво країни. Вислови президента і прем`єра нині сприймаються російськими журналістами як команда «фас», а дипломатами і політиками – як керівництво до дії.
Адже ми не питаємо, чому Костянтин Косачев слідом за Путіним, вдома і в Європі, звинувачує, скажімо, Британію в питанні вбивства Литвиненка в «міжнародно-правовому хамстві», конгрес США у – генеруванні антиросійських настроїв, Естонію – в образі Росії. Мені здається, що апофеозом всього може бути випадок з міністром закордонних справ Сергієм Лавровим. Як пише преса, цей глава зовнішньополітичного відомства, знаний як інтелігентна людина і авторитетний дипломат, після російський-грузинського конфлікту виматюкав по телефону свого британського колегу Девіда Мілібенда. Лаврова зрозуміти можна, адже пару років тому сам російський президент Путін, сказав, що англійці «без мізків», – то чого тут соромитися? Отже офіційна Росія, включаючи дипломатів, не матюкається, це вона так розмовляє.
Перед українськими політиками, дипломатами і журналістами стоїть непросте емоційно-інтелектуальне завдання. Як реагувати на все це, щоб, з одного боку, відповідаючи на кожен удар в публічній полеміці, не скотитися до «сортирного» рівня російського прем`єра або осоружної леонтіївщини, а з іншої – не кидатися підлабузницьки захищати свого кривдника з усіх парламентських фракцій. (На яких, мовляв, підставах ви, пан Огризко, викликаєте до себе на килим його світлість Віктора Степанича?)
Треба навчитися відповідати – але як МЗС, англійський МЗС. Знаєте, що вони відповіли на запитання журналіста, чи був у розмові Мілібенда і Лаврова мат? Вони сказали, так, був. Але матюкався тільки один з міністрів.
Маша Міщенко
