Слова подібні до речей: з часом вони також зношуються, втрачають функціональні якості і потребують відновлення початкової виразності. Це особливо гостро відчуваєш, коли маєш справу зі часто вживаним терміном «політик», адже багато з тих, хто зараховує себе до цієї когорти, навіть не підозрюють, що мають бути людьми, які опікуються потребами і проблемами суспільства.
Таке визначення політика вважається класичним ще з часів Стародавньої Греції. Звичайно, впродовж попередніх 2500 років було чимало спроб його переглянути, але нічого переконливішого винайти не вдалося. З часів античності залишається непорушною ще одна істина: чим важче суспільству, тим очевидніша потреба у справжніх політиках – у тих, хто усвідомлює своє покликання і відповідально ставиться до обов’язків перед суспільством.
На жаль, Україні не поталанило ні з елітою загалом, ні з політиками зокрема: основну масу тут складають ті, хто не обтяжений моральними принципами і почуттям громадянського обов’язку. З цією прикрою даністю ще можна було б якось змиритися, якби не одне «але»: вся безвідповідальна камарилья українських недополітиків цинічно пнеться в президенти – очевидно, для того, щоб отримати ще більшу безкарність для свого цинізму і безвідповідальності.
Безперечно, політична конкуренція – явище цілком об’єктивне. Його не варто ігнорувати і не можна «скасувати» з огляду на кон’юнктурну недоцільність. Але цивілізований світ якраз і відрізняється від нецивілізованого тим, що вміє поставити потреби політичної конкуренції в жорсткі рамки політичної культури. Хто їх порушує, того неодмінно чекає кара у вигляді суспільного осуду і політичного маргінесу.
Вочевидь Україна поки що не належить до цивілізованого світу. Такий діагноз справедливий щонайменше з двох причин: по-перше, значній частині вітчизняної політичної еліти притаманний буквально злочинний рівень інфантилізму і безвідповідальності, тому на догоду своїм особистим потребам і ці «небожителі» з неймовірною легкістю приносять у жертву інтереси народу і держави; по-друге, суспільство ще не сформувало виразних критеріїв, завдяки яким цинічні дії беззастережно караються вотумом політичної недовіри.
Однак основний тягар відповідальності все-таки лежить на політиках, бо вони через підконтрольні ЗМІ роблять усе для того, щоб політична культура в Україні якомога довше не приживалася. Це дозволяє їм щоразу відбріхуватися від електорату за рахунок примітивної демагогії. Іншими словами, саме нецивілізованість громадської думки дає змогу багатьом політикам залишатися на насиджених місцях, тому ці «діячі» кревно зацікавлені в продовженні театру абсурду.
Ви не погоджуєтесь, що маємо справу з абсурдом? А хіба можна інакше охарактеризувати ситуацію, за якої Президент тільки те й робить, що оприлюднює жалобні пророцтва: можливий рівень інфляції, неплатежі за газ, дефолт, невиплати зарплат і пенсій і т.д. і т.п. Невже його «блискучої економічної освіти» недостатньо для того, щоб збагнути очевидне: на сучасну економіку, управління і суспільне життя в цілому психологічний фактор здійснює надзвичайно істотний вплив, а «одкровення» від Президента мають для формування психологічного фону ледве не вирішальне значення.
В результаті маємо безпрецедентну ситуацію: часто-густо уряд бореться не стільки з реальними проблемами і небезпеками в господарсько-економічному комплексі країни, скільки з розвінчуванням похмурих міфів, «запущених в обіг» Президентом та його оточенням. І як після цього не виникнути бажанню скасувати посаду Президента чи хоча б здолати весь цей абсурд у спосіб перемоги на президентських виборах?!
А хіба не абсурд, коли лідер біло-блакитної опозиції заявляє, що «криза почекає вісім місяців, поки в Україні закінчаться президентські вибори». На підставі цієї ремарки можна скласти вичерпний портрет рівня освіти, моралі та політичної зрілості її автора. А якщо додати цинічне блокування регіоналами роботи парламенту впродовж кількох тижнів, то до діагнозу можна додати ще кілька виразних штрихів.
Доводжу до відома Януковича і решти «трудоголіків» тіньового уряду: світова фінансово-економічна криза не збирається чекати, поки в Україні закінчаться президентські чи будь-які інші вибори; вона діяла, продовжує діяти і діятиме щодня – жорстко, підступно і безкомпромісно. Це призводить до падіння ВВП, зниження рівня надходжень до бюджету, труднощів з виконанням соціальних зобов’язань і т.ін.
Коли минулої осені Юлія Тимошенко не пішла у відставку, то керівництво Партії регіонів з цього приводу відкоркувало не одну пляшку шампанського, бо криза в Україні з усіма її наслідками лягла на плечі політичного конкурента.
Звичайно, для проформи на початку зими регіонали з помпою оприлюднювали якісь «100 днів на роздуми уряду» і чергові «останні китайські попередження», але насправді вони боялися керувати урядом, як чорт ладану, бо навіть не уявляли, за рахунок чого можна досягти прийнятної ціни на російський газ. І це не випадково, адже навіть для них все очевидніше вимальовувалося зауваження московських аналітиків про те, що «Путину и Медведеву всегда были антипатичны люди, заполучившие капитал гопническими методами».
Якщо верхівка Партії регіонів має настільки непрості стосунки з керівництвом Росії, то що вже говорити про їхні перспективи порозумітися з ЄС, США та міжнародними фінансовими інституціями? Результати таких взаємин легко вгадати з першого разу. Для регіоналів це означало б фіаско, для України – дефолт.
Чи усвідомлювала це Тимошенко? Безперечно. Чи прагнула вона фіаско політичних конкурентів? Можливо. Але рішення вона прийняла інше. І якщо уряди, очолювані чоловіками, «за доброю традицією» йшли на новорічні святкування ще напередодні католицького Різдва, а поверталися до роботи вже після старого нового року, то Тимошенко 31-го грудня ввечері була ще на роботі, а 2-го січня вранці була вже на роботі.
З цього приводу мені довелося вислухати закид одного регіонала – мовляв, «керівник повинен правильно організувати роботу, а не помирати на ній». На цю шпильку я відповів у тому дусі, що, можливо, в разі «хорошої організації роботи» варто взагалі не повертатися з Давосу, Сейшел та Мальдів…
Очевидно, керівництво Партії регіонів так втомилося від виснажливого відпочинку, що забуло: завдяки їхнім прихватизаційним старанням під контролем уряду залишилася лише шоста частина підприємств колись державної форми власності. Для тих же, в кого виникають труднощі не лише з пам’яттю, а й з елементарними арифметичними діями, поясню: навіть якщо уряд досягне феноменальних результатів на підконтрольних підприємствах, це не зможе докорінно змінити ситуацію на краще в цілому по країні, бо приватний сектор (у якому, між іншим, переважають представники біло-блакитної знаті) все ще перебуває у стані розгубленості, яка межує з панікою і прострацією.
Але Тимошенко тримається - і навіть прискіпливі аналітики МВФ прогнозують підвищення ВВП України у 2010 році на 3%. Сьогодні найзапекліші опоненти Тимошенко вже не наважуються говорити про перспективи дефолту, бо той, хто оприлюднить таке просторікування, матиме вочевидь комічний вигляд.
Попри похмурі прогнози регіоналів та Ющенка, не було жодного зриву розрахунків з Росією за газ. Більше того, у підземні сховища вже закачали 24 мільярди кубометрів газу, тому наступний Новий рік , дасть Бог, святкуватимем без гіркого присмаку скандалів.
Готовий побитися об заклад: для більшості читачів ця інформація виявиться новиною, бо за сумною традицією більшість українських ЗМІ оприлюднює що завгодно, окрім того, що допомагає з’ясувати сутність справи. Чому вони віддають перевагу такій редакційній політиці? Можливо, з метою якомога довше зберігати інтригу. Але чи варто реальну драму життя перетворювати на водевіль та мильну оперу? Аби коректно відповісти на це запитання, нагадаю, що суспільство може прогресувати лише на підставі усвідомленого вибору громадян.
.
Зореслав Самчук, заступник директора Міжнародного Інституту гуманітарних технологій
