Головною несподіванкою для президента Віктора Януковича може стати те, що він – лідер Партії регіонів – може зіткнутися з опозицією з боку регіонів, регіональних еліт і регіональних процесів. Сьогодні головний іспит для президента Януковича лежить не в площині нормалізації зовнішньополітичних відносин, а саме в площині вибудови відносин з регіонами України.
За останні роки ми практично не відмітили, що країна де-факто перестала бути унітарною. Відбулася якщо не децентралізація влади, то децентралізація політичних процесів. Багато хто сьогодні сходиться в тому, що такий складний державний організм, яким є Україна, вимагає або федералізації, або жорсткої системи управління – в стилі Кучми. Політика Ющенка призвела до того, що Україна фактично перетворилася на 25 напівавтономних утворень, головну роль в яких здійснювали місцеві «барони». При цьому істотно знизився статус голів обласних державних адміністрацій (у просторіччі – губернаторів), знизився їх вплив на здійснення влади в областях. Стрибанина немотивованих перестановок на місцях, практика призначення «варягів», подвійне підпорядкування губернаторів (одночасно президентові і прем`єрові) призвели до того, що губернатори воліли в кращому разі умивати руки, а не керувати областю. За Кучми губернатори були всесильними господарями регіонів. За Ющенка – заручниками політичної ситуації в країні.
Ющенко – мов квочка – висидів для свого наступника одну з головних проблем – проблему регіонального сепаратизму. І сепаратизм визначатиметься не бажанням повністю відірватися від Центру, а бажанням максимально автономізуватися. Головною рушійною силою в цьому процесі сьогодні виступають мери міст (перш за все – обласних центрів і мільйонників). Вони першими почали бити тривогу щодо того, що Центр не виділяє кошти для розвитку у вигляді субвенцій і дотацій. Уряд, що вирішив діяти щодо мерів за методом батога і пряника, викликав незадоволення у міських голів. Волюнтаризм уряду полягав також у тому, що окремим мерам просто заборонялося підвищувати комунальні тарифи (що насправді було необхідним, хоч і непопулярним кроком). За нових умов мери намагалися протестувати, але дуже слабко. Регіональні контреліти (на кожного мера завжди знайдеться свій опонент) користувалися цим і з популістським розмахом критикували і чинних голів, і дії центру.
Таким чином, сформувалася ситуація, коли в більшості міст у разі проведення виборів до місцевих органів влади на мерські посади прийдуть люди з опозиційними щодо Центру програмами. Янукович ризикує одержати замість традиційної горизонтальної опозиції (ПР при владі, БЮТ в опозиції) опозицію вертикальну (Центр – регіони). Мери вже сьогодні вимагають перегляду ставок відрахувань до центрального бюджету (за київською схемою) і більшої самостійності в процесі ухвалення рішень. Відцентрові тенденції посилюватимуться і надалі.
Сьогодні в багатьох регіонах сформовані неформальні структури, які перевершують за ступенем впливу й авторитету чинну владу. Тобто, структури, які стали альтернативним центром ухвалення рішень і впливу на регіональні процеси. Скажімо, в Дніпропетровську рейтинг лідера «Нашого дому – Дніпропетровська» Ігоря Циркіна наближається до рейтингу чинного мера Івана Куліченка. Аналогічна ситуація – в Івано-Франківську, де соціологічні виміри свідчать про практично рівним є рейтинг чинного мера Віктора Анушкевичуса і його конкурента Юрія Солов’я. У Трускавці лідер фонду «Трускавчани» Євген Юник, схоже, випереджає чинного мера Ярослава Грицака. Відчуває дихання конкурентів в спину і Едуард Гурвіц в Одесі. До чого цей перелік? До того, що сьогодні громадські об`єднання, ініціативи контреліт задають тон на місцях. Влада не вміла працювати з такими проявами, намагалася не помічати їх. А тим часом вони перетворилися на реальний чинник, який неможливо проігнорувати.
Поки Ющенко і Тимошенко ділили владу в Києві, в регіонах проявилися сили, які показали: вирішувати питання на місцях можна і без Центру. Більш того – не тільки розвивати, а й успішно долати кризові явища, допомагаючи організувати населення і залучаючи спонсорські кошти.
З одного боку – це справді позитивне явище. З іншого – виникає питання: а навіщо тоді саморегульованому суспільству держава? Якщо контреліти діють ефективніше, ніж влада, - навіщо потрібний апарат дармоїдів-чиновників? Рано чи пізно над цим питанням може замислитися кожен простий громадянин, і тоді неминуче настання махновщини в справжнісінькому її вигляді. Тим паче, що історично саме махновщина є найбільш природною формою існування українського народу.
Єдиний спосіб для Януковича навести лад у цих процесах – посилити апарат державних адміністрацій на місцях з тим, щоб губернатори стали модераторами політичних і економічних процесів у регіонах. Іншими словами, губернатори повинні стати посередниками як у відносинах між мерами і їх можливими опонентами, так і у відносинах між регіонами і Центром. Губернатор повинен бути не виконавцем волі президента в регіоні, а комунікатором між регіональними елітами і Центром. Тільки у такому разі можливо нівеляція негативних регіональних тенденцій.
Іншими словами, губернаторам необхідно повернути більшість з тих повноважень, які вони мали за часів Кучми.
Проте варто зазначити, що проблема не проста. Вона лежить не в останню чергу в площині кадрової політики. Звичайно, немає жодної проблеми в призначенні кадрів в адміністративно-територіальних одиницях, де Янукович одержав безперечну підтримку виборців – у Донецькій, Луганській областях, в Автономній Республіці Крим. Але існує проблема вороже настроєного Заходу і Центру України. Існує проблема регіонів, де показаний результат «вище середнього» (Одеса, Харків, Запоріжжя, Дніпропетровськ).
У Центрі і на Заході України можливі три варіанти поведінки. По-перше, це піти шляхом Ющенка зразка 2005 року: роздати губернаторські посади як преференції своїм соратникам, на знак подяки за допомогу у виборчій кампанії. Вже тепер розглядається можливість призначення лідера львівських регіоналів Петра Писарчука на посаду губернатора Львівської області, Василя Чуднова – на посаду губернатора Івано-Франківської області і т.д. По-друге, піти шляхом реанімації старих, кучмівських кадрів, які проявили себе в ролі господарників і управлінців (у такому разі можна прогнозувати повернення, наприклад, Михайла Вишиванюка на Івано-Франківщині, Леоніда Мельника на Львівщині, Бориса Климчука на Волині і т.д.). По-третє, залишити губернаторські пости як предмет торгу з політичними силами і промислово-фінансовими групами в процесі боротьби за створення нової коаліції. При цьому варіанті можливий елемент гри. Хоче Янукович залучити до тіснішої співпраці Ігоря Коломойського – залишає на своїх посадах нинішніх губернаторів Франківської і Волинської областей. Хоче розмити депутатське середовище, вивівши з Ради найбільш незговірливих депутатів – і дивись, губернаторську посаду у Львові одержує Тарас Стецьків, а в Чернівцях – Геннадій Москаль.
Найцікавіше, що третій варіант може стати найбільш дієвим механізмом легітимізації нової влади на місцях. Це той шлях, яким ішов 1994 року Леонід Кучма, зміцнюючи свої позиції в областях.
У регіонах з підтримкою «вище середнього» - ситуація неоднозначна. Якщо до Одеси можна повернути Сергія Гриневецького (з його авторитетом здатного відіграти вирішальну роль в тому, хто сидітиме в мерському кріслі Південної Пальміри наступні п`ять років), то в Дніпропетровській, Харківській, Запорізькій областях таких однозначних авторитетних лідерів немає. Піти шляхом призначення на губернаторські посади лідерів обласних партосередків ПР для Януковича – смертельно. Скажімо, призначення Олега Царьова дніпропетровським губернатором або Дмитра Шенцева губернатором Харківської області може обернутися не тільки посиленням відцентрових тенденцій, а й серйозними розбіжностями всередині обласних організацій Партії регіонів. Це Янукович розуміє. Присилати до цих регіонів «варягів» - теж не конструктивно, оскільки тут розвинені місцевий патріотизм і місцеві традиції (Віктор Бондар у Дніпропетровську так і не зміг до кінця стати «своїм», як і Сердюк в Одесі).
Так, скажімо, в Харківській області Януковича має кілька кандидатур, серед яких йому буде дуже складно вибрати найбільш гідного. По-перше, це академік Володимир Семиноженко, перевагою якого є те, що це людина Азарова, а також високий ступінь готовності служити новій владі і зовнішня «кадрогенічність» як «перехідний губернатор», який не відрізнятиметься самостійністю, не стане хилити свою лінію і вести автономну від нового президента гру. По-друге, Олександр Кривцов – ідеальний «технічний губернатор», який займатиметься тільки господарськими питаннями, а також має колосальний досвід роботи і знання (передпенсійний вік – краща страховка від довгострокових планів і особистих амбіцій). По-третє, Степан Масельський – авторитетна, але менш приваблива фігура, оскільки може порушити існуючі баланси на користь харківського олігарха Олександра Ярославського (він ніколи не буде повністю людиною Януковича). По-четверте, Дмитро Шенцев – варіант, про який вже йшлося. Плюси – йому симпатизує особисто Янукович. Мінуси - відсутність досвіду, команди, знань, рейтингу. Шенцеву буде непросто забезпечити зміцнення позицій Януковича в регіоні в умовах опозиційності з боку структур Юлії Тимошенко і наявності багатьох місцевих політичних лідерів, крім того, призначення Шенцева може створити додаткове протистояння між містом і областю (командою Михайла Добкіна і командою Шенцева).
Утім, Харків є лише ілюстрацією до того, наскільки складні завдання стоять сьогодні перед новим президентом. Ситуація в Дніпропетровську або Запоріжжі – не менш складна. Стає зрозумілим (але із законодавчої точки зору – неприйнятним) те, чому регіонали вирішили перенести місцеві вибори: доки не буде створений дієвий механізм забезпечення потрібного результату виборів, доки не буде забезпечена комунікація між регіональними елітами і контрелітами з боку людей Януковича, проводити місцеві вибори новий президент не зважиться. Щоб уникнути непорозумінь, так би мовити.
Тож сьогодні Янукович починає складати свій чи не найважчий іспит – випробування регіонами.
Кость Бондаренко, Інститут Горшеніна
