Поїзд Львів-Київ, третій вагон, плацкарта. Їду, як завше – зручно цим потягом.
У вагоні переважно галичани. А галичани, як відомо, народ бойовий та патріотичний (сам я волиняк, отже себе не хвалю). Всі – україномовні – що студенти, що пенсіонери, однаково. Все як положено – всі п’ють, от і мене запросили побалакати проти ночі.
Тільки щоближче до сходу, помічаю, як патріоти й палкі захисники української мови та культури починають “об’язичіваться”.
Зрештою, явище вже майже звичне. Не кажу за самих галичан. Західні українці у своїй більшості схильні до такого. Вже в самій столиці вони “балакають” лише між собою. Далі від них не почуєш української. Як у Києві не почуєш її майже ніде. Що казати про Крим, де тебе просто “нє понімают”. Та ладно, аби тільки татари – вони ж бо й не українці, тому нічого за них не казатиму. А тут, у центрі столиці наткнувся раптом на акцію з захисту української мови. І тут пригадую анекдот: “Лікарю, я жити буду? – А сенс?”.
Який сенс, панове, захищати “солов’їну”, доки українці так і не зрозуміли, хто вони? Річ не в тому, якою мовою друкують видання (хоч і в цьому є певна частина впливу, погоджуся), а якою мовою їх читають! Перефразовуючи булгаковського професора, аби захистити рідну мову, кожен має бити себе по голові! Невже так важко зрозуміти, що ти є українець? Важко... Для цього треба акції всілякі проводити, закони на захист мови приймати. Тобто фактично вдовблювати українцям, якої вони національності!
Запам’ятався випадок, коли на одній прес-конференції з Сашком Пономарьовим піднялося мовне питання. Хтось відказав: а от в Південно-Африканській республіці (ПАР) говорять і французькою, і англійською, і ще кількома мовами... Співак аж скипів, скинув свої окуляри й вигукнув: так ми ж з вами не у ПАР живемо!
Скажу відверто, не волиняк я, хоч і вважаю себе таким. Батько – військовий, я народився в Донецьку, виріс на Далекому сході. Мешкаю в Рівному. Рідна – російська. Українську мову вивчив лише за кілька років після школи. Із тих пір з нею не розстаюся. І в анкетах, де є графа “рідна мова”, пишу “українська”. Маю ще з десяток добрих знайомих – росіян, вірмен, грузинів – що, навіть не маючи українського прізвища та громадянства, думають і говорять саме українською. Кажу “думають”. Маю на увазі: вважають себе українцями, більше того – українськими патріотами. І їм не треба бити себе по голові, аби ототожнювати себе з країною, де виросли.
Знаєте, у Києві мені часто ставлять дурне, як на мене, питання: чому ти говориш українською? Ти зі Львова? Відповідь моя така ж дурнувата, як і запитання: нєт, я із Донєцка.
Так ось моя відповідь, панове: я є українець. Чому кожному з нас треба вбивати собі в голову: “я – українець!”? І чому це так важко дається?
Андрій Кравчук, м. Рівне
