Минулої п'ятниці президент України Віктор Янукович спілкувався з країною. Ідею спілкування з народом на пострадянському просторі запустив російський нацлідер Володимир Путін. Ідея в принципі непогана, і виконання її в російському варіанті було дуже непоганим. PR-ники і фахівці в питаннях комунікації стверджували, що тодішній російський президент у жанрі довільного спілкування з народом і журналістами побив усі рекорди. Обидва українські важкоатлети – і Тимошенко, і Янукович – спробували перейняти медійний досвід, але для другого він виявився невдалим.
По-перше, на відміну від Януковича, Путін і його PR-служби ніколи не плуталися в жанрах. Якщо ви обиватель, то, будь ласка, вам пряма лінія з Володимиром Путіним у кінці кожного року. Там вам буде і коротке підбиття підсумків року, включення з різних кінців «неосяжної батьківщини», показ «героїв капіталістичної праці», «роздача подарунків дітям і дорослим», «обіцянки покарати недбайливих чиновників, підвищити пенсії» і т.д.
Якщо ви інтелектуал з великими запитами, то стежте за великою щорічною прес-конференцією на початку року. Туди пускають і реальних зарубіжних журналістів, які можуть ставити гострі запитання. Правда, без права уточнення або додаткових запитань. Але все одно враження спонтанного спілкування створювалося.
Ну і для найвимогливіших було спілкування Путіна з провідними іноземними фахівцями з Росії з університетів і центрів світу – від Гарварду до Токіо, так званий Валдайський клуб, щоосені. І там російські лідери демонстрували невимушену здібність до «глибокого вдумливого політичного аналізу». Без дискусій, правда, без «дурощів».
Піарники українського президента сплутали жанри. Не знаю, як почувалися журналісти в студії, коли їм довелося вислуховувати чолобитні і вдячні дзвінки з регіонів, але навіть симпатиків Януковича не залишало відчуття погано спланованого фарсу. Хоч би повчилися на досвіді Тимошенко. Вона свого часу напередодні виборів запросила журналістів на прес-конференцію, але ті не змогли поставити свої запитання і вимушені були спостерігати включення з різних регіонів країни та вислуховувати слова подяки від великих і маленьких українців.
Людське спілкування – матерія тонка. Тут принцип – чим більше, тим краще – не працює. Якби прес-служби українських і російських лідерів поділилися досвідом, то в Києві б знали, що недавно іноземні політологи поскаржилися організаторам Валдайського клубу, що «присутність журналістів заважає їх нормальному спілкуванню з російськими лідерами». Але, мабуть, не поцікавилися...
У Путіна, незважаючи на всі недоліки, виходить навіть зараз робити чотиригодинне спілкування з народом доволі цікавою передачею. Зрозуміло, що тут допомагає і роздача подарунків, і нові радикальніші прийоми, наприклад, прямі наїзди на Нємцових і Рижкових, які «розпродали всю Росію», а також на ліберальну інтелігенцію з їх борідками, ворогів Росії і так далі. Проте лише на цьому Путін далеко б не виїхав. Серед його достоїнств – уміння переконувати співбесідника у серйозності своїх намірів. Нагадаю, що навіть зараз Путін дозволяє ставити йому гострі запитання. Не супергострі і без реплік у відповідь, коментарів і уточнень, що загалом перетворює саме гостре питання на маніпуляцію. Але, проте, загальне враження таке, що ця людина вірить у те, що говорить. Професійний журналіст розуміє, що Путіну нічого сказати про Ходорковського, окрім звичайного пропагандистського штампу, але обивателеві здається, що він не уникає відповіді. І це виглядає переконливо, навіть якщо його думка суперечить тому, що Путін говорив півроку тому. Спілкувалася з одним недурним росіянином, який щиро вірив, що відміна виборів губернаторів у Сибіру допоможе Росії впоратися з тероризмом на Кавказі. Зрозуміло, що не допомогло, але люди щиро вірили.
На цьому фоні українське «спілкування» з округлими питаннями виглядало наївно. А відповіді президента виглядали просто нудно.
Не кажу вже про те, що дуже довго.
Якось не в'яжуться його слова з діями. Ну хто повірив, що президент не може давати вказівок своїй охороні? Це ніяк не в'яжеться зі всім, що твориться в країні у напрямі концентрації влади в одних руках. Не віриться, що президент одного дня може примусити одного з губернаторів «метнутися кабанчиком», а іншого дня – скаржиться, що йому ставить палиці в колеса бюрократія. Так, воістину лідерам можуть пробачити помилки і дурощі, але їм ніколи не пробачать невиразності й сірості.
Маша Міщенко
