Щойно повернувся із столиці сусідньої країни – назва її теж починається на «к» і закінчується на «в». Але не Київ. Колись чудова Софія Ротару співала про нього «мой цветок из камня». Тепер у цієї квітки пелюстки сильно облетіли. Дороги – ще гірші, ніж у нас, будинки білі сильно посіріли, «пахощі» місцями ще ті, бо очисні споруди працюють поганенько. Зарплати і пенсії – нижчі, ніж у нас, зате ціни на продукти – ще вищі.
Але мова не про те. У Києві що при «молодій команді», що при нинішній «господарницько-регіональній» своєї бідосі вистачає. Так що нічого у чуже око заглядати, у своєму колод задосить. Тим паче, що природна оптимістична вдача молдаван все одно дається взнаки. На вулиці, незважаючи на всі негаразди, майже не бачиш похмурих або надзаклопотаних облич. Не те що в набурмосеному Києві.
Їздив святкувати 50 років свого кума - молдовського українця. Тридцять років тому училися разом у Київському університеті і гадки не мали, що через енну кількість років наш багаж у Паланці оглядатимуть прикордонники. На фоні такого собі маленького напівсарайчика, до котрого косувато присобачено вивіску «Duty Free». Ну, все як у людей.
Мушу сказати, що ювілей у Молдові – надто тяжка для здоров’я річ. І сідав я на московський поїзд, який іде через Київ, в не найліпшому стані глибокого «відходняку». Але навіть крізь сутінковий стан свідомості пробивалися дуже цікаві враження.
У цьому купейному вагоні пасажири були явно і вочевидь зайвими. Їх там і було на весь вагон може з десяток. Автор з шиком їхав один у купе. Про шик це, звичайно, перебір. Запашок ще той, з чистотою проблеми, розетка жодна у вагоні не працювала, тому мобільник розрядився.
Замість людей на поличках мого купе їхали пакунки, мішки, ящики з написами, де і кому їх відвантажити. Запам’яталися запаковані в целофан саджанці з табличкою «Шмулевичу. Киев». Наскільки вдалося побачити, десятки і десятки таких само «особливо цінних вантажів» лежали і в інших купе.
Всім цим немалим господарством порядкував провідник – здоровенний пузатий молдованин з лиснючими щоками і владними повадками, вдягнений у неймовірно чистий і напрасований мундир. Сам він вантажів навіть пучкою не торкався. Для «чорної» роботи тримав двох маленьких, міцних і неговірких хлопців-земляків. Провідник мало не на кожній зупинці звірявся з великою «шахматкою», командував щось румунською – і «служки» в темпі бліц тягнули клунки і ящики, подавали їх комусь у темряву, натомість отримували інші і заносили до вказаних «командиром» купе.
Уперше в житті довелося побачити, що в коридорі купейного вагона можна зняти дві секції підлоги – а під ними наявний доволі великий простір, куди цілком можна запхати, скажімо, пів-слона. Насправді він теж був ущерть напханий пакунками і ящиками. Їх теж звантажували – здебільшого вже в Києві.
Коли в моменти стоянок і вантажних робіт автор намагався вийти в коридор вагона, він притьмом пересвідчувався, наскільки він, як небажаний пасажир, заважає нормальному життю і злагодженій діяльності маленького згуртованого колективу. Його зачіпали ящиками, кидали на нього докірливі погляди, щось таке шепотіли нерозбірливе румунською. Типу, нащо вертишся під ногами?
О пів на десяту вечора згадав про чай і пішов до купе провідника. Той якраз стояв у коридорі з молодим хлопцем характерної стрижено-бикуватої зовнішності і вів з ним поважну бесіду російською мовою. Долетіли слова: «Просто сенсу вкладати немає. Нерентабельно. Поки роздаси податки та хабарі, десять процентів залишається. От і живи на ті десять процентів».
Стрижено-шиястий співчутливо піддакував, всім виглядом даючи зрозуміти, як це жахливо жити на десять відсотків.
Автор уже починав розуміти, що лише даремно потурбує солідних і серйозних людей. І вгадав на всі сто. Варто було заїкнутися про вечірній чай, як провідник спроквола проказав, навіть не зволивши повернути лиця: «Молодий чоловіче! Який чай? Спати пора!»
Довелося забратися в своє купе, не сьорбавши ні солоно, ні солодко. Зате на якийсь час у свій «полтинник» відчув себе «молодим чоловіком». Провідникові, до речі, явно не було і 40-ка. Вранці, ясна річ, чаю теж не було.
Уже в Києві, згадуючи цю екзотичну поїздку, подумав про себе: а чого ображатися на цих молдаван? Ну, заважають Їм у бізнесі пасажири. Так вони ще доволі коректно себе поводили. Не посилали куди подалі, терпіли.
Та у нас – вся Україна в ролі поїзда, де громадяни-пасажири глибоко зайві для влади і заважають зручненько продати газотранспортну систему, «Укртелеком», землю сільгосппризначення (це вже скоро станеться), нерухомість і все, що у нас ще лишилося більш-менш рентабельного.
І наші «провідники» чаю теж не наливають. Так, іноді подадуть співгромадянам на чай…
Микола Писарчук
