Все, що нині потрібно знати про США: 11 вересня вони називають терористичним актом, а війну в Україні – просто конфліктом. При цьому нова адміністрація Білого дому невпинно наголошує про потребу розрахуватись за надану допомогу.
Але давайте згадаємо перші дні й тижні повномасштабного вторгнення. Чи була взагалі та сама допомога – з Himars, або Patriot - з самого початку? Ні. Українські воїни поставали з учорашніх "ботанів", маючи зброю, яка видавалась буквально з автівок, та знищуючи нею і ворожу техніку, і особовий склад російської армії. І саме українська військова тактика й стратегія ламала (і продовжує ламати) російські плати.
Результат – блискучі операції по звільненню Києва, Харкова та інших міст.
Що стосується сьогодення, то чи були останнім часом американська техніка, снаряди ключовими на війні? Так. Чи мають тенденцію американські снаряди закінчуватись, а техніка виходити із ладу? Так. Та головне: чи була допомога США потужною та безперебійною? Ні. Вона більше нагадувала змочування краплями води пересохлих губ майже померлого хворого.
Тому не варто заглядати до рота політикам, чекаючи відповідь, чи ми програємо без допомоги США. Беремо карту Deepstate, відкриваємо й аналізуємо ситуацію на фронті. А після цього починаємо усвідомлювати: війну нам не виграти не без США, війну не виграти без кожного з нас! Нам потрібно налагоджувати своє виробництво, щоб закривати потреби фронту. Нам потрібно об’єднати усі сфери існування країни в один кулак перемоги. І найважливіше – нам потрібно припинити продавати світові бренд "жертви".
Важливо щоденно нагадувати (в першу чергу, собі) про те, як завдяки українським розробкам ПРК "Стугна", САУ "Богдана", РСЗВ "Вільха", "Буревій", БРК "Нептун" та багатьом-багатьом іншим, ми ефективно душимо ворога.
І не забувати, що інфантильний Захід лише на одинадцятому році війни вирішив нарешті переозброїтись.
Тобто, усі попередні обіцянки західних політиків з дописами у соцмережах на кшталт "Ми з вами будемо стільки, скільки буде потрібно!" - це не більше ніж хайп, аналогічний прогулянці на церемонії "Оскар" у кросівках, а не у смокінгу.
Ми маємо зрозуміти, що Україна для геополітичних гравців, які вже не відчувають землі під ногами від власної "значущості", - лише поле для їхніх "змагань". І поки ми продаємо себе під брендом "жертви", ми нікому не потрібні. Ба більше, це дає змогу США разом з Росією просувати хворобливу ідею нашої ймовірної капітуляції.
Але не ту націю вирішили взяти у пішаки! Адже насправді у українців є одна перевага – ми усі знаємо і відчуваємо, що таке війна. І ми розуміємо, що у час, коли США умивають руки, а європейці тільки прокидаються перед російською загрозою, як би не горлопанила російська пропаганда, армія ворога виснажена і дуже сильно.
Коли президент України Володимир Зеленський говорить, що без американської допомоги ми програємо, доля правди в цих словах, на жаль, є. Проте скажу непопулярну думку: досить вже, наговорились. Давайте сфокусуємось на питанні: ми за перемогу, чи нехай якось воно буде? Давайте чесно дамо самі собі відповідь. І з неї почнемо вибудовувати подальшу стратегію.
Адже саме ця відповідь або згуртує нас, або матимемо незворотній сценарій для нашої нації.
В одному відомому виступі Вінстон Черчилль сказав, що не може запропонувати громадянам нічого, "крім поту, крові, сліз та праці". Саме це очікує і нас – з допомогою партнерів, чи без неї – якщо ми справді хочемо перемогти.
Світ і далі буде намагатись домовитись агресором, якому допомагає зрадник. А нам - своє робити.
Анна Максимчук, лейтенант ЗСУ, автор YouTube каналу "Фактор Перемоги"
