“Сільські вісті”, 19 грудня 2002 року...Тема зради гуляє на телеканалах і у вірнопідданській пресі як одна з найактуальніших і суспільно значимих. І вона, очевидно, такою і є, але подається не як тема зради, а як героїчне діяння в ім’я держави. Ну, щодо держави, то тут і повному телепневі ясно, що ніхто з перебіжчиків про Україну і народ, які єдино і є державою, і думати не думав.
...Ідейних серед них я не знаю.
...І ось ця пришелепкувата героїзація зради дає підстави для роздумів: а кого ж нинішній режим видає за гідних громадян України? Тільки тих, у кого щербата душа?
Мабуть, немає потреби називати тих, хто йшов на вибори під прапорами опозиції, а тепер перебіг під штандарт Кучми. Що кому скажуть імена, приміром, Ременюка чи Стояна, Хари чи Бартківа? Та й пропагувати їх було б великою розкішшю. Якщо чиясь совість пішла до Бога вівці пасти, то чекати, що вона заговорить, можна, аж допоки в курки зуби виростуть. Шевченкову максиму «Блаженний муж на лукаву не вступає раду» кожен із віроломників може витлумачити і на свою користь. Переконував же мене один із відступників у правоті свого плюгавства словами не когось там, а Ліона Фейхтвангера: мовляв, тільки простак може утримати себе в чистоті; хто ж розумний та багатогранний і не хоче залишатися збоку від життя, яке пробігає повз тебе, той неминуче повинен забруднити свою душу і стати зрадником. Бідолашний перевертень не уловив навіть кореневих слів великого німця «забруднити» і «зрадник» і видавав фейхтвангерівський осуд кар’єрного відщепенства як прощення запроданства. Мислитель, значить, якщо із сарказму виводить героїку.
Ще великий антик Таціт говорив: зрадників зневажають навіть ті, кому вони прислужилися. Тільки не треба шукати приклади такої зневаги далеко в античності. Тацітова наука в сучасній українській політиці дістає переконливе підтвердження.
Зрадництво, говорив Сервантес, може, комусь і подобається, зрадники ж ненависні всім. Якщо сьогодні офіційно пропаганда подає зраду як високоморальне діяння, то це засвідчує тільки всю гниль і продажність самого режиму. Для нього немає нічого святого, і тому він насаджує ренегатство, віроломство, відступництво як норму поведінки, гідну людини.
...Зрада — вона і є зрада, в які обгортки її не наряджай... Вірнопідданість ніколи не буває вірністю, а відданість зрадника не зрівняється ніколи навіть із відданістю собаки людині.
Власне, про перехід деяких опозиціонерів на бік реакції можна було б і не говорити, якби не героїзація владою зради. Самі по собі зрадники не являють якоїсь потужної сили, жоден із них не є моральним авторитетом чи бодай помітною постаттю в політиці. Вони якщо й продали себе режимові (не обов’язково за гроші чи за шмат гнилої ковбаси), то хіба що свій голос, і до них як улипають слова Станіслава Єжи Леца: «Оце так мистецтво — бути продажним, не маючи що продати».
...Мистецтво нюхачів безсмертне, як і мистецтво стукачів, але за великим рахунком то й не мистецтво і не геройство, а так собі — вивих долі, інвалідність душі, каліцтво розуму, в кращому випадку — спортивний забіг. У деякі епохи за це дають навіть ордени і почесні звання. Мій колега Станіслав Ніколаєнко запропонував встановити найвище парламентське звання «Почесний зрадник» — а чого б його і не запропонувати для душеубогих як компенсацію за втрату совісті й честі?
Великий знавець людської душі і її потаємних порухів і водночас не менш великий інтерпретатор історичної соціальної практики Стефан Цвейг стверджував: «Хто покинув одне знамено — може зрадити і другому; хто зрікся одного короля — здатний зрадити і другого. Перебіжчик гине і перемігши, і зазнавши поразки; однаково ненависний і переможцям, і переможеним, він завжди один проти всіх». Запам’ятати б цю думку тим, хто зараз святкує перемогу, — більшої в житті поразки в них не буде...
Іван Бокий, народний депутат України, СПУ
19 грудня 2002 року
