Політика України щодо ЧФ видається досить системною... Росія починає грати в гру, розпочату Україною, причому дуже невдало... Чого варта погроза вийти з Великого Договору...
З самого початку своєї незалежності, Україна опинилася складних, але водночас дуже вигідних геополітичних умовах. Безпосередня близькість до євро- та євроатлантичного простору – одних з ключових центрів прийняття рішень, та Російської Федерації – спадкоємиці колишньої супердержави з традиційно-альтернативними поглядами, створює ситуацію, коли, будучи між двома вогнями, можна було б грати на протиріччях між останніми, ідеально забезпечуючи національні інтереси та державну безпеку.
Але досить часто зовнішньополітична діяльність України, замість послідовної та виваженої політики, більше нагадує кавалерійські наскоки, що не сприймаються серйозно в міжнародному середовищі. Як результат – або Україна виходить ні з чим (як із наданням перспективи в ЄС), або – в гіршому разі – з поразкою (питання ПДЧ в Бухаресті).
Причому ситуація в Бухаресті стала хрестоматійною щодо того, чого робити не можна. Розмиті формулювання в офіційних документах стали результатом форсування подій без системної підготовки до такого важливого кроку, як надання ПДЧ. За браку належної роботи на обох фронтах – як внутрішньому, що полягає в популяризації альянсу серед населення (створення позитивного інформаційного простору) та зовнішньому, що, у свою чергу, полягає в політичних консультаціях з країнами-членами НАТО (особливо з неприхильниками членства України) та, з другого боку – методична робота з російськими колегами.
Поведінка України вже після саміту заслуговує на окреме дослідження. Варто тільки відзначити, що публічне покарання послів, усупереч традиції не робити різких кадрових змін, щоб дати можливість дипломатам виконати протокольні формальності – тільки відкинуло назад плани України. Усі ці події свідчать про неготовність України до заявлених кроків.
На тлі цього політика України щодо Чорноморського флоту видається досить системною. Початком подій стало вручення українським міністром проект Меморандуму про етапи і порядок виведення Чорноморського флоту, потім указ Президента про підготовку відповідного законопроекту. Можна, звичайно, говорити про те, що згаданий указ став наслідком діяльності Лужкова, але автор хотів би застерегти читача від переоцінки ролі московського мера в зовнішньополітичній діяльності України. Таке акцентування на заявах діяча, який, до речі, перебував в Україні як приватна особа, якраз і створює відчуття меншовартості, від якого так прагне позбутись наша держава. І принагідно хочеться нагадати, що членство в НАТО не передбачає розташування військових баз третьої країни на території альянсу. У контексті отримання ПДЧ цей крок здається більш ніж зрозумілим.
Однак виникає запитання: чому ця проблема офіційно була порушена Києвом тільки після саміту? І чи не стало базування ЧФ у Криму рожевим бантиком на відмові Україні в ПДЧ з боку Альянсу?
Адже коаліція була сформована ще в грудні минулого року, а відомий лист трьох з’явився на початку січня. Таким чином уряд мав повних чотири місяці, щоб порушити це питання. Видається дуже спірною теза про те, що газові суперечки в січні-лютому стали причиною мовчанки. А якщо це справді так, то Україна отримала поразку з відкладенням питання.
Сучасні міжнародні реалії вже вкотре підтверджують, що успіхом у зовнішніх справах є саме ініціативність країни. Пасивність примушує грати за правилами інших, а це неодмінно призводить до втрати позицій та, відповідно, поразки.
Запізніле, але все ще актуальне оголошення позиції України щодо неможливості продовження договору про оренду території для ЧФ змушує Москву реагувати. Росія починає грати в гру, розпочату Україною. І починає грати дуже невдало.
Навряд чи можна вважати вдалими заяви про можливість підвищення цін на оренду в випадку пролонгації договору. Адже проблема не в низькій орендній платі (хоча це тема окремої розмови). Відповідно, у цьому контексті, звернення Держдуми до Кремля з можливістю вийти з Великого Договору з Україною якщо комусь здаються адекватними, то можна лише поспівчувати. Такі незграбні дії викликають у більшості української аудиторії прагнення ще більше дистанціюватись від північного сусіда, а в прибічників братської дружби з Росією – легкий конфуз. Бо сам принцип, закладений у таких акціях, – погроза “старшого брата” погіршити ставлення до “меншого”, – ніяк не корелюється з інтересами пересічного українця, який вже точно не хоче бути “меншим братом”. А присутність військової сили не зажди грає на зміцнення авторитету.
Таким чином, вступ України до НАТО має стати виключно результатом досягнутих домовленостей з усіма зацікавленими сторонами. При цьому Україна має залишатись активним суб’єктом переговорів, а не об’єктом угод. Тільки така стратегія дасть нашій державі змогу реалізувати власну євроатлантичну політику й при цьому не побити горшки зі своїми північними сусідами.
Проте дуже сподіватися на позитивний результат грудневого саміту було б невиправдано наївним. У цьому контексті Україні важливо зберегти послідовність та ініціативність і щодо партнерів з Альянсу. Автор має на увазі розробку т.з. плану «В», до якого Україна могла б гіпотетично звернутися в разі небажаного результату для себе. Мова йде про альтернативні шляхи забезпечення безпеки України. На противагу «парасолі безпеки» як зовнішнього гаранта захисту, Україна гіпотетично може вдатися до створення внутрішніх передумов забезпечення власної безпеки.
На жаль, реалії сьогодення свідчать, що фактор сили часто стає вирішальним аргументом, коли йдеться про питання збереження державного суверенітету та цілісності території. А ще частіше цей фактор стає впливовим економічним чинником у міждержавних відносинах. На практиці для України альтернативний шлях означав би початок відновлення власної ядерної програми. Досвід навіть маленьких країн показує, що ядерні розробки здатні вберегти від територіальних зазіхань та убезпечити від втручання у внутрішні справи. А найголовніше – ядерний потенціал перетворюється на абсолютний аргумент під час будь-яких переговорів, чого зараз відчутно бракує Україні, навіть якщо він залишиться тільки на рівні припущень. Аргумент, який змушує будь-кого добре подумати, перш ніж ставити під сумнів існування держави. Аргумент, що змушує добре зважити, перш ніж дипломатично відмовити…
То, може, Україні варто менше звертати уваги на дрібниці й почати більш глобально підходити до питання власної безпеки?
Ярослав Сливка, Instituto de Derechos Humanos Pedro Arrupe, España
