Після рішення нової влади про те, що у переддень Свята Перемоги у Києві буде відкрито пам’ятник найкращому асу Великої Вітчизняної війни, українцеві Івану Кожедубу, цілком логічно постає питання: а які ще пам’ятники встановлюватиме команда В.Януковича в Україні, які саме постаті або символи стануть відтепер засобами монументальної пропаганди, будуть, так би мовити, втілені у граніті і бронзі?
Думати, що це питання є передчасним чи недоречним, не варто. У будь-якій країні, будь-яка влада прагне залишити по собі слід в історії, застовпити свої позиції, здобутки, пріоритети, це зрозуміло. Зрозуміло і те, що найпростішим засобом для цього є пам’ятники - таке собі дохідливе унаочнення влади, естетизація панівної ідеології,. Вони можуть бути різного калібру, виконані у різній техніці, але якщо вже встановлені, то на найближчі сто років принаймні. Розправитися з ними буває складніше, ніж просто відмінити якийсь указ попередника чи запропонувати суспільству новий курс. За радянських часів це добре розуміли, товариш Ленін саме з цього й починав, руйнуючи царські пам’ятники і насаджуючи інші, революційні.
Сучасна українська дійсність також надає широкий простір для подібної програми «бронзи багатопуддя». Держава молода, як кажуть, з непередбачуваною історією, ще й багатонаціональна, багатомовна, багатокультурна, багатоконфесійна, толерантна – що ще треба, аби наваяти будь-що на пам’ять нащадкам.
Перший президент Л.Кравчук, дарма що ідеолог, і сам колись позував натурщиком, але проминув цю нагоду, пустив справу на самоплив, тож за його правління у столиці з’явилися лише пам’ятники літературним пройдисвітам – Паніковському, Голохвостому.
А от Л.Кучма і В.Ющенко уже виявилися більш «просунутими», окультурили простір відповідно до певних державницьких концепцій.
Справа це взагалі захоплива, тим паче, за бюджетний кошт, тож, не виключено, що вже зараз десь у надрах гуманітарних підрозділів нової влади готуються проекти рішень на зразок: «Враховуючи великі історичні заслуги ….. з нагоди ……встановити….передбачити фінансування…виділення земельної ділянки».
А якщо і нам, звичайним громадянам - об’єктам цієї офіціозної пропаганди, трохи пофантазувати, підказати? З чого почнемо?
Враховуючи специфічні регіональні смаки нової влади, можна було б запропонувати постать Володимира Сосюри – того, що заповідав нам «Любіть Україну!», справді великого українського поета, уродженця Донбасу, Луганських степів.
Щоправда, з поетами в Україні трапився деякий перебір, одного Шевченка насадили як картоплі.
Чи взяти для рівноваги когось з російських класиків? Пушкіну пам’ятник у Києві вже є, то може Лермонтова згадати? А що, вірші непогані, та ще й на Кавказі, кажуть завзято воював. Але ні, щось у нього там було про «немытую Россию, страну рабов, страну господ», та й про «мундиры голубые» якісь натяки.
Анна Ахматова (Горенко)? Це вже тепліше, поет на всі часи, на дві країни, тільки б, заради Бога, не переплутати прізвище під час відкриття.
Додамо до переліку пропозицій і легендарного Тараса Бульбу, адже був він, як виявляється, вірним слугою руського царя і захисником московського православ’я, ще й ляхів бив нещадно, аж поки вони сховалися під парасольку НАТО.
А ще, нагадаємо, цього року виповнилося 300 років Конституції Пилипа Орлика, і у Києві навіть камінь закладний для пам’ятника йому встановлено. До речі, гетьман наш народився у Білорусі, на Мінщині, там йому пам’ятник уже встановлено. Тільки от є контраверсійний момент – Орлик, хоч і земляк декому, але фігура суперечлива, у російській історії трактується як «подельник изменника Мазепы». У Москві можуть не схвалити.
До речі, а якщо піти радикальним шляхом і показати, так би мовити, історичну правду у всій її повноті і глибині?
По-перше, відновити початковий напис на монументі гетьмана Хмельницького, який існував там до революції: «Богдану Хмельницкому благодарная Россия», а по-друге, встановити фігури Іскри і Кочубея на постаменті біля станції метро «Арсенальна». Це саме їм, васалам Петра І, було тут встановлено пам’ятник, а не робітникам «Арсеналу», хто не знає.
Тож пам’ятник Іскрі і Кочубею на вулиці Мазепи може бути справжнім виявом нашого українського менталітету тягни-штовхая.
А гарматку можна поставити ближче до штабів опозиції, на випадок чого…
Ну і про дружбу двох братерських народів неодмінно. Щоправда, на Дніпровських схилах уже щось таке височіє, Веселка чи Ярмо називається, як кому.
То, може, осучаснити тему, показати дружбу нових господарів життя у нових історичних реаліях? Типу, купання братами червоних Ламборджіні у Дніпрі. Чи візьмемо вище, президенти пригощають одне одного на трибуні спільного параду, або Шустер з Табачником вручають Ярославу Мудрому посвідчення українця №1.
Не забудемо і Пальму Мерцалова - цей своєрідний символ промислового Донбасу. Кажуть, декілька років тому одна з копій цього витвору ковальського ремесла була подарована місту Києву і нині десь пилиться у надрах Київради. Негайно витягти її звідти, наробити меншеньких копій, вручати їх як перехідний приз передовикам, а може і взагалі зробити національною премією, з солідним фінансовим приварком.
Звичайно, непогано було б встановити пам’ятник Здоровому глузду, якого, судячи з усього, так не вистачає українцям на всіх поворотах нашої історії. Тільки хто знає, як він виглядає, цей глузд? Може, це граблі як неодмінний атрибут українського поступу і розвою?
Олег Савицький
