Чи не найвизначніший політичний експерт усіх часів і народів Шарль-Моріс Талейран стверджував, що найбільшим жахіттям будь-якої влади є сміх на її адресу. Мовляв, з більшими чи меншими підставами розраховувати на успіх може влада авторитарна, тиранічна, деспотична, апатична і навіть «ніяка», однак якщо вона смішна, якщо з її «епічної» життєдіяльності та «епохальних» рішень відверто глузує пересічний громадянин, то справи таких можновладців кепські, а суспільство має всі шанси невдовзі здійснити ротацію владної вертикалі з поправкою на саркастичні кепкування.
А судді хто?
У параноїдальних намірах будь-що «закрити» Юлію Тимошенко теперішня влада вже настільки передала куті меду, що навіть її відверті симпатики і послідовні апологети дистанціюються від коментарів на цю тему. Чого варта хоч би карикатурна постать судді, чиї регулярні потирання кінчика носа можуть багато що прояснити не лише фахівцям у галузі фізіогномії, а й необізнаним з цією повчальною галуззю знань.
Припускаю, що саме ця «проФФесійна якість» виявлялася вирішальною при переведенні Родіона Кіреєва кілька тижнів тому спеціальним указом до Печерського суду. Хотілося б міркувати інакше, але на заваді стає елементарна логіка: якщо людина працює суддею лише 2 роки, то її кваліфікаційного рівня вочевидь недостатньо для спецуказів, а тим більше – для слухання справ подібного калібру.
Не дивно, що такий «фахівець» уже примудрився наламати дров навіть там, де для цього були мінімальні можливості. Йдеться про відмову Печерського райсуду задовольнити клопотання Тимошенко про відвід судді. Старшокурсники юридичних факультетів в один голос озвучать аксіому, що така процедура називається судовою ухвалою, натомість Кіреєв відрекомендував її «постановою». Це приблизно так само, як автомобілісту обізвати карбюратор радіатором.
Якщо врахувати, по-перше, практично необмежені кадрові ресурси теперішньої влади в царині ведення судових справ, по-друге, категоричну відмову виконувати роль судді у цьому фантасмагоричному дійстві більш кваліфікованих кадрів, ніж Кіреєв, то в тандемі ці два факти пояснюють дуже багато. Включно з тим, що суддя-доповідач був призначений не автоматичною системою розподілу справ, а рішенням голови Печерського суду.
З цією магістральною лінією також цілком узгоджується відхилення ще одного клопотання Юлії Тимошенко – про суд присяжних. Цілком прогнозовано Кіреєв вирішив не обтяжувати себе аргументацією щодо мотивів прийнятого рішення. Можливо тому, що йому невідомі мотиви тих, хто насправді приймав це рішення, а може тому, що абсурд поясненню не підлягає, адже навіть міністр юстиції Лаврінович визнав: згідно з чинною Конституцією в Україні є можливість для існування суду присяжних.
Ящик Пандори
У судилищі над Тимошенко так багато промовистих процедурних моментів і знаково-символічних підказок, що аналіз справи по суті є взагалі недоречним. Змістовний «розбір польотів» можна виправдати хіба що резонами, які виходять за межі судового дійства. Оскільки ж новітня історія України не закінчується (на щастя!) у стінах Печерського суду, то побіжний розгляд суті справи є виправданим, необхідним, а в багатьох аспектах навіть неочікувано евристичним.
Отже, головний гріх, який інкримінують Тимошенко, це завдання укладеними газовими угодами з Росією збитків Україні на суму 1,5 мільярда гривень. Таке звинувачення передбачає два можливих причинно-наслідкових пояснення: перше – корупційне, друге – недостатній фаховий рівень, посадова недбалість, безвідповідальність тощо.
Оскільки довести особисту вигоду Тимошенко можна лише на підставі свідчень високопосадовців Росії, а жодного з них немає в переліку свідків, то це натякає на визнання відсутності корупційної складової в діях Тимошенко на посаді прем’єр-міністра.
А взагалі-то це було б доволі прикольно: викликає Печерський суд Путіна дати свідчення з приводу вірогідних «відкатів» для Тимошенко за так само вірогідно завищену ціну на російський газ. Путін більш ніж вірогідно відмовляється брати участь у цьому театрі абсурду, і тоді, як пообіцяла представник державного обвинувачення в суді Лілія Фролова, до нього застосовують … силовий привід.
Їй-Богу, заради таких миттєвостей варто жити! Гарантую: кожен квиток на це видовище розійдеться за ціною «Мерседеса». Якщо ж припинити телетрансляції, то можна підняти планку до рівня «Ламборджіні». На цьому тлі прибутки від оборудок довкола Євро-2012 вмить потьмяніють.
Другий напрям газових звинувачень на адресу Тимошенко – посадова недбалість, яка нібито призвела до значних збитків. Безперспективність таких закидів ще очевидніша, ніж у випадку з корупційною версією, бо для доведення своєї правоти владі треба укласти вигіднішу, ніж у випадку з Тимошенко, газову угоду з Росією. Причому, зробити це не в обмін на здачу газотранспортної системи, Севастополя, Криму чи ще якоїсь «Кемської волості».
За півтора року безроздільного панування «проФФесіонали» не спромоглись укласти угоду, яка хоча б на кілька центів виявилася б ліпшою за варіант Тимошенко – і це враховуючи русофільську запопадливість, котра почасти переходить у те, що мовою північно-східних сусідів іменується «пріторной суєтностью угоднічєской».
Зрештою, якщо рівень особистих стосунків не дозволяє вийти на «справедливу» ціну за російський газ, то не слід впадати у відчай – варто звернутись у міжнародний арбітраж. Але влада чомусь нехтує і цією можливістю. Чи не тому, що вона розуміє безперспективність, яку керівництво Росії днями популярно розтлумачило: Україна має типовий контракт, обрахований за універсальною формулою; виняток складають лише країни, з якими Росія втілює в життя стратегічні проекти економічного та політичного ґатунку. Tertium non datur – третього не дано.
Насамкінець трохи евристики. Що таке завдавання збитків державі і за якими критеріальними мірками їх слід визначати? За великим рахунком, кожне неідеальне рішення представника влади завдає збитків державі. Прийняти ж оптимальне рішення у випадку кільканадцяти альтернатив, більшість з яких не піддаються попередній верифікації, практично неможливо. Це означає, що практично кожного можновладця, який завізував хоча б один документ, можна притягти до кримінальної відповідальності за цим звинуваченням. Ну, чим вам не ящик Пандори?
Очевидно, визначити ефективність дій представника влади може лише на підставі сукупної оцінки збитків та користі. Погоджуюсь, ця процедура непроста. Але у випадку з Тимошенко якраз можна спробувати порахувати. Скажімо, одна цифра відома точно: за «Криворіжсталь» повернуто до держбюджету 24 мільярди 800 мільйонів гривень. Тепер, які збитки завдано нею? Поки що судом не доведено жодної копійки. Отже, однією цією цифрою вона вже перекрила всі можливі й неможливі збитки свого перебування на посаді прем’єра.
Також не візьму до тями: навіщо ситуацію зі збитками влада заганяє в такі казуїстичні хащі? Адже проблема лежить на поверхні: куди випарувалась державна власність, яка за різними оцінками складала від 150 до 250 мільярдів доларів? Решта – від лукавого.
Зореслав Самчук, заступник директора Міжнародного інституту гуманітарних технологій
