В Україні ось уже понад два місяці йдуть зйомки спільного російсько-українського кінофільму про легендарний «матч смерті», що відбувся 9 серпня 1942 року в окупованому німцями Києві, між німецькою командою «Флакельф» і українською «Старт».
Мета картини, бюджет якої становить понад 10 млн. дол., як окреслено на одному із російських сайтів, «відродити патріотизм в… Україні, особливо в Західній, де наростають антиросійські настрої населення, показати, що націоналізм і зневага до радянської історії – це не тільки блюзнірство, але й антиморальна поведінка». У свою чергу, продюсер фільму Ілля Неретін в одному зі своїх інтерв’юзауважив, що мета створення фільму - нагадати про героїчний подвиг радянських футболістів, показати реальних героїв, які, незважаючи на тиск і погрози з боку окупантів, виграли всі 9 матчів.
Думаю, що коментувати безглузді висловлювання росіян стосовно «героїчного подвигу радянських спортсменів», і «відродження патріотизму в Україні» через легенду про «матч смерті» не варто, хоча б з тієї причини, що в Україні за період з липня 1941 по 1944 рік наші футболісти зіграли з солдатами вермахту та їх союзниками не 9 матчів, а понад 150.
Мені за 5 років дослідження теми спорту в роки німецької окупації вдалося встановити результати 111 відповідних поєдинків. При цьому статистика таких ігор свідчила не на користь загарбників – 60 виграли українці, 36 окупанти і 15 завершилися внічию.
Більше того, окрім футболу, в окупованій Одесі, згідно даних тодішньої преси, відбулося 16 боксерських поєдинків з німецькими і румунськими солдатами (бої проходили в Одеському цирку – авт.), з яких у 7-ми перемогу здобули українці (3 нокаутом), 5 виграли окупанти (2 нокаутом), 4 зустрічі завершилися внічию. Жодний спортсмен не був арештований окупантами після своїх перемог.
Варто зауважити, що перемагали німців українці, які підтримували радянський режим і ті, що його ненавиділи, як скажімо, більшість футболістів Західної України. І не думали вони тоді ні про який героїзм, для них все було набагато прозаїчніше – хтось намагався в такий спосіб заробити, хтось убезпечити себе від відправлення на роботи до Німеччини, хтось знаходив у спорті розраду та відпочинок. Наприклад, зі слів одесита Прохоровича, виходити на боксерський ринг в ті часи його примушувало скрутне фінансове становище в сім’ї. На той час одеські боксери за кожен бій отримували від 300 до 3000 марок в залежності від статусу поєдинку. Для німців такі спортивні протистояння були лишень однією із можливостей культурного відпочинку в тилу.
У випадку з міфом про «матч смерті» українські дослідники неодноразово доводили його невідповідність із реальною дійсністю, але росіян, які все частіше вдаються до совкових штампів героїчної боротьби радянських патріотів в роки війни – це не зупиняє.
Якщо з російською сучасною пропагандою, направленою на збереження провідної ролі на пострадянському просторі і намаганні не втратити свого впливу на ряд сусідніх країн, все зрозуміло, то я не зовсім розумію українську позицію, адже в суспільстві поширюються чутки про святкування наступного року 70-річчя з дня «матчу смерті» на державному рівні. Невже в нашій історії немає більше пам’ятних дат, і головне не міфічних, які заслуговують відзначення на всеукраїнському рівні?
Не ставлячи під сумнів проведення футбольного матчу 9 серпня в окупованому Києві, все ж хотів би зауважити продюсеру Неретіну, що ніякого тиску на футболістів «Старту» з боку німецької адміністрації в часи окупації не було, і радянська легенда, на основі якої вони знімають кінофільм, розбавивши її любовною історією, насправді не витримує критики архівними документами. Ймовірно, саме тому, її творці в радянський час не бажали заглиблюватися в подробиці спортивного життя Києва, бо тоді б стало відомо, що спорт у столиці УРСР не обмежувався поєдинком динамівців із нацистами. Адже в українській столиці існувало чотири футбольні команди («Рух», «Старт», «Спорт», «Алмаз»), які лише з 7 червня до 22 серпня 1942 року зіграли 14 футбольних поєдинків – 10 з німецькими і угорськими командами і 4 зі своїми. Статистика ігор київських команд із військовими частинами окупантів свідчить не на користь останніх, позаяк українці в цих зустрічах отримали 8 перемог і зазнали 2 поразки.
Коли співставити наведений у міфі матеріал з архівними документами, то виходить, що майже все в ньому, окрім самого матчу, вигадка.
У радянській легенді йдеться про те, що футболісти не встигли евакуюватися з міста і спочатку сиділи тихо, влаштувавшись на роботи. Потерпаючи без футболу, вони стали самотужки тренуватися. Німці дізнавшись про це, викликали футболістів і сказали: «Навіщо вам пустир? Ось чудовий стадіон незадіяний, будь ласка, тренуйтеся. Ми не проти спорту, навіть навпаки».
У дійсності німці нікого до себе не викликали і нічого такого не могли говорити. Справа в тому, що спортивне життя в Києві відновлювали самі українці, за згодою німців. Займалася цим спортивна секція, яку офіційно затвердили 23 вересня 1941 року. Також якщо вірити словам, сказаним керівником націоналістичної спортивної організації «Рух» Швецовим на допиті в НКВС у грудні 1943 р., то окремі динамівці (Коротких, Путістін, Ткаченко) навіть були членами ініціативної групи створення спортивного товариства «Рух». Тобто з самого початку проявляли інтерес до всього, що було пов’язано зі спортом у місті. Футбольна ж команда «Старт» була створена з ініціативи керівництва київського хлібзаводу №1. Більше того, з документів, що зберігаються в київському обласному архіві слідує, що саме керівництво заводу просило німецьку владу надати футболістам стадіон для тренувань, на що отримало відмову від штандартскомісаріату. А перед цим директор заводу також просив секцію спорту Києва «зареєструвати добровільну футбольну команду». Виходить, німці не мали жодного відношення до її створення, вони навіть відмовили у наданні стадіону для тренувань.
А ось той факт, що кияни грали проти німців у червоній формі, відповідає дійсності. Питання тут викликає його інтерпретація радянськими пропагандистами, з якої слідує, що вони одягнули такі футболки свідомо, адже це колір радянського прапора.
Насправді, «стартівці» грали в червоній формі, бо іншої в них не було і не збиралися вони таким чином проявляти свою непокору перед ворогом. Цікаво, якщо уважно читати повість Сєвєрова і Халемського «Поединок» (вийшла в 1960 р. – авт.), то можна підмітити, що автори в ній, самі того не розуміючи, спростовують пропагандистську версію. Передаючи розмову футболістів перед грою, вони повідомляють читачу, що іншої форми, окрім червоної, у футболістів не було, але вони були раді такому факту.
У 1992 році учасник матчу Гончаренко так прокоментував цей епізод із легенди: «Форма у нас була, як у збірної СРСР, - червоні майки і гетри, білі труси. Розмови про те, що ми її спеціально підготували до поєдинку з льотчиками і зенітниками, - брехня. Просто у нас іншої не було».
В київському обласному архіві є документ, який підтверджує, що директор заводу 4 липня 1942 р. звертався до Міської управи і секції фізкультури і спорту з проханням надати з наявного у них інвентарю для футболістів команди «Старт»: 12 футболок, 12 пар гетер, стільки ж наколінників і 4 м’ячі. Якщо це так, то виходить, що червону форму футболістам могли видати тодішні окупаційні структури.
В радянських публікаціях про «матч смерті» писалося про брутальну поведінку німецьких футболістів: типу випадку із воротарем Трусевичем, який втратив свідомість від ударів німецьких футболістів у голову, чи історії, розказаної в 1984 р. кореспонденту газети «Неделя» Гончаренком, де він зауважує, що гітлерівські футболісти повели відкрите «полювання» на воротаря.
В реальності матчі проходили в товариському дусі. Про що не раз, правда, вже після розвалу Радянського Союзу, говорили їх учасники. Звичайно, була і грубість з обох боків.
Так, Ногачевський, згадуючи поєдинки динамівців з німцями, говорив: «Матчі проходили в товариській обстановці. Конфліктів між гравцями не виникало. За всі ігри я пригадую тільки один випадок, коли німецький гравець грубо штовхнув нашого футболіста, за що той відразу ж суддею був видалений із поля».
Ще одним аргументом на користь того, що гра не носила брутального характеру з обох боків, є спільне фото колективів, зроблене після гри. Малоймовірно, щоб обидві команди після матчу, в якому постійне напруження супроводжувалось брутальною грою захотіли робити спільне фото, а навіть, якщо й так, то не виглядали б на ньому такими задоволеними, і тим більше, не сиділи б «в обнімку» з противником.
Не варто називати поєдинок 9 серпня «матчем смерті» ще й тому, що після нього «стартівці» зіграли 16 серпня 1942 р. чергову свою гру з командою «Рух» і перемогли її з рахунком 8:0.
Малоймовірно, що киян перед матчем 9 серпня 1942 р. під загрозою смерті примушували програти німецьким футболістам, як це писали радянські творці міфу. Досі документально цей факт не доведено. Учасник поєдинку Гончаренко після розвалу СРСР з цього приводу повідомив наступне: «Ніхто із офіційної адміністрації перед матчем не примушував нас грати в піддавки». Нічого з цього приводу не говорив і його одноклубник Свиридовський під допитів у НКВС у 1949 р. Думається, він не упустив би нагоду розповісти про це слідчим, тим більше, що цей факт міг би посилити значимість їх перемоги.
У легенді зазначається, що після невиконання ультиматуму німецького офіцера програти «Флакельф», футболісти після гри були арештовані і розстріляні . В реальності все було не так.
Син футболіста Путістіна Владлен у 2002 році в інтерв’ю газеті «Бульвар» також підтвердив те, що після гри футболістів ніхто не арештовував. Він спостерігав за поєдинком. «Після гри 9 серпня наші футболісти перемогу відзначили: випили в роздягальні та закусили, розповідав він журналістці газети. – Самогон хтось із вболівальників приніс, – згодом ще й додому запросив – до приватного будинку. Сиділи, пригадую, довго».
Історичним фактом є те, що через півроку після гри - у лютому 1943 р. - в концтаборі на Сирці розстріляли трьох футболістів - Олексія Клименка, Івана Кузьменка, Миколу Трусевича. В гестапо загинув Микола Коротких.
Але документально не доведено, що футболістів розстріляли через виграний поєдинок. У 1974 р. з цього приводу прокуратура Гамбурга навіть відкрила кримінальну справу, яку було закрито у 2005 р. через брак доказів, що динамівців розстріляли саме через перемогу над німцями.
Тобто, якщо виходити із наявних документів, все було набагато простіше, ніж у створеній легенді. Думаю, що кінофільми про Другу світову війну потрібно знімати не на радянських міфах, а на реальних фактах. А ще краще - на історичні теми продукувати кіно власного виробництва.
Володимир Гінда, історик
